Біля самого Гайвазовського моря

Айвазовський — автор, якого знають усі, але сперечатися про якого не бажає ніхто. Століття беззаперечного визнання не минає безслідно: на терезах опіній сліпий захват зрівноважується осміхом — сліпого ж! — скепсису. Статечний пан із мрійливо примруженими очима та лишаєподібними, за модою того часу, бакенбардами — такий собі генерал- ліберал зі «Скверного анекдота», між іншим, Достоєвський віддавав йому належне на тлі морського пейзажу: «здесь он мастер без соперников». Але за життя йому доводилося чути — з уст відомого критика Стасова — і таке: «...Айвазовский до такой рутины дописался... со своими вечно голубыми морями, лиловыми горами, розовыми и красными закатами, со своим вечно дрожащим лунным светом и с прочею застарелою и застывшею неправдою и преувеличением...» Словом, Айвазовський — улюблений художник радянських ветеранів ВВВ, які колекціонують листівки з репродукціями його полотен. Чи тільки це?

Почнемо з того, що не Іван, а Ованес, і до того ж — протягом 24 років — Гайвазовський; нащадок давнього вірменського роду, який у XVII столітті опинився в Галичині, а на початку ХIХ століття — у Феодосії, втім, значно зубожівши. Отже, майбутній академік (лаври ці отримав дуже рано) спершу вправлявся як «мальчик» у кав'ярні. Окрім малярського покликання — жмутки можливостей. Наприклад, евентуальний дисидент: його блискуча кар'єра мало не накрилася з самого початку; відзначена срібною медаллю 2-го ступеня картина з'явилася на виставці «без дозволу начальства», і це дійшло до відома самого... Миколи I. Запахло смаленим, але за митця вступився байкар Крилов, і картину навіть придбали для Зимового палацу. Айвазовський — археолог: 1853 року розкопав понад 80 курганів, зокрема знайшовши ювелірні вироби IV ст. до н. е. Айвазовський — супутник геніїв: грав у преферанс із Гоголем, музикував із Глінкою; рідний брат — архієпископ і вчений; виставку творів за три місяці до загибелі відвідав Пушкін із дружиною (художник запам'ятав її сукню з чорного оксамиту і солом'яний капелюшок зі страусовим пером). Айвазовський — «трудова бджілка» і дивак за сумісництвом: шість тисяч творів за життя (за іншими даними, 4 тисячі); іноді — кілька полотен у день; писав з 6.00 до 16.00, підстрибуючи на місці. Немало написано про Айвазовського-благодійника і Айвазовського — друга українського народу...

Як на мене, Айвазовський — передусім романтик. Безумовно обережний, трохи обмежений, та не менш яскравий, тільки без богоборництва й сатанізму. Хіба не романтичний жест — дізнавшись про вирізання вірменів турками 1895 року, викинути в море орден, подарований йому султаном? Є романтики, яким судилося, не жертвуючи душею, уникнути ударів долі й дожити до почесної сивини, з якою часто сусідує клавіатура блискучих нагород. На автопортреті Айвазовського 1892 року їх не менше десятка, а ще — позументи й білі штани, як мрія Остапа Бендера. Але на малюнку 1840 років — він у вбранні тореадора; мандрівник, який пережив напад бандитів, котрі, злупивши з нього грошенята, натомість обдарували його... гронами розкішного винограду. (На Кавказі його малюнок, пущений по руках аборигенів, повернувся назад зі слідами крові). Співець моря? — На бога! — В Айвазовського є картини трохи іншого штибу: серія полотен, присвячених Колумбу, і «Наполеон на острові св. Єлени»; власна «Загибель Помпеї» та «Пожежа Москви 1812 р.», «Древня альтанка Готична» (перший твір автора — 1829 р.) і «Хаос», який придбав для своєї збірки Папа Римський Григорій ХVI. Навіть знаменитий «Дев'ятий вал» стає в один ряд із «Плотом «Медузи» Жеріко. Якщо останній відверто грунтувався на факті політичного скандалу (Адмірал Нахімов» зразка початку ХIХ ст.), — то щодо першого постаралися радянські критики, узрівши тут соціальну алегорію: стомлені герої з останніх сил протистоять натиску самодержавної стихії. Деякі люблять «соціальніше», та для романтика вистачить і цього.

І, звісно ж, імла орієнтальності, «м'який східний колорит», віднайдений не кимось, а романтизмом. Конкретно на Київській виставці — надовго завмираєш перед «Сценою з каїрського життя» (1881): купецтво відпочиває, ловить кайф, курить кальян і знічев'я зиркає на обідрану одаліску. Зате вдалині казкова баня мечеті, що мерехтить, як... морська хвиля.

Бурі Айвазовського писалися водночас із «Піснями Мальдорора» Ісидора Дюкаса, графа Лотреамона, в нього ж у першій частині читаємо — наче коментар до деяких полотен його, на 30 літ старшого, сучасника: «Дивлячись на безмежну пустелю неквапливих вод, ти з повним правом насолоджуєшся своєю природною красою. Велична загайність — найкраще з усього, чим нагородив тебе Творець, твій подих розмірений і солодкий, сповнений безтурботності й споконвічної нездоланної сили; загадкове, незбагненне, без спочинку женеш ти чудо-води в усі кінці своїх володінь. Ледве відкотиться одна хвиля, як на зміну їй росте інша, закипає піною й одразу ж тане із сумним ремствуванням, яке ніби нагадує, що в цьому світі все ефемерне, як піна». (Далі вже з іншої опери — «синець на горбі земної кулі», «гірка вода» і т. ін.) Багряний Sunset звучить у художника, як сурма. І «маринність» його творчості — не кількісна пріоритетність певного жанру, а настрій: марнота марнот, побачена серед хвиль, прочитується і на суші, і серед гір. Погляньмо на київських «Чумаків»: степ — як море, курява — як монохромна веселка, вітряк — як маяк; самотній перехожий — як плавець.

Щодо послідовників, то їх у Айвазовського був легіон. У Боголюбова зворушує розпис «натуральних» деталей, у Блінова — топографічна точність корабельних аксесуарів, у Судовського — ефекти рідинної прозорості... Складається враження, що учні-мариністи, зібравшись разом, розподілили між собою «сфери (маринного) впливу». Та це не пішло їм на користь, особливо в ХХ столітті.

Не Айвазовський народив маскульт — це маскульт ціле століття силкується перевершити Айвазовського. І не може.