Блиск та убогість естетичних інтерпретацій

В Україні є доволі багато спеціалізованих літературних видань. Зарахувати сюди треба як динозаврів типу «Літературної України», так і сучасні часописи на кшталт модерного «Книжника-Ревю» чи академічної «Критики» та численні журнали («Кур’єр Кривбасу», «Сучасність», «Українські проблеми», «Формат» тощо). Час від часу виникають доволі цікаві проекти, які однак через два-три номери успішно «глохнуть». У них є все і навіть літературна критика, що відрізняється від звичайних книжкових оглядів. Натомість бракує дискусій та професійних суперечок, серед яких пригадується лише інтригуючий діалог В’ячеслава Медвідя з опонентом, що таємниче ховався під псевдо у тому ж таки «Книжнику» та ще одна доволі заплутана історія з феміністичним забарвленням також пов’язана з активним Медвідем. Загалом, з’ясування поглядів та переконань відбувається на рівні спонтанних констатацій любові-нелюбові з кількісним ухилом у сторону останньої. Як кажуть у наших доблесних правоохоронних органах: «Бытовуха...» Окрема тема, що латентно співіснує у рамках навколокритичного дискурсу — критика критики.

Для створення об’ємної та відносно об’єктивної картини розглядуваного питання «День» поцікавився думкою фахівців. Ми поставили два запитання: 1) Хто такий сучасний український літературний критик? та 2) Що являє собою сучасна літературна критика?

КОМЕНТАРІ

Оксана ЗАБУЖКО, письменниця:

1. На перше запитання відповісти не можу за браком об’єкта. У сучасній Україні немає професійних літературних критиків, а те що є — це все імітація.

2. Рівень абсолютно ніякий, бо... дивіться пункт перший. Я не маю на увазі, що у нас немає людей, які називають себе літературними критиками чи немає видань, які називають себе літературно- критичними. Але абсолютно драстичний рівень непрофесіоналізму цих видань порівняно з будь-якими суміжними контекстами — я не кажу Польща, не кажу Чехія — але навіть Росія, де також бардак, також «тусобщество»... Кожна тусовка, кожна «кухня» отримала можливість видавати газету. Ну і все — нічого більше. Те, що вчора відбувалося на замкнених «кухнях», отримало друкований орган і таким робом отримало можливість надувати щоки. Але і «Критика», і «Книжник-Ревю», і «Література-плюс» — це тусовочні видання, така собі гуртівщина, яка не має спільних стандартів поцінування, шкали вартостей. У нас немає відповідних персон, думка яких цінується. Якщо у Англії Сальман Рушді пише пуерт на обкладинку — це рекомендація і гарантований успіх. А до якого такого Рушді піде, скажімо, Світлана Пиркало? Тут можливий інший процес — ми стоїмо на порозі не те що консолідації тусовок, але переродження оцих атомізованих гурточків в єдине інтелектуальне поле. Цей броунівський рух уже задихається сам у собі, тусовочність дійшла до краю, вичерпала себе. Повинна постати нова якість, бо це не є літературна критика — це «кухня» і вона вже мертва, просто цього ще сама не цілком зрозуміла.

Євген ПАШКОВСЬКИЙ, письменник, лавреат премії ім. Т. Шевченка:

1. Критики майже розучилися мислити — в основі поверховість і бажання якийсь один ідейно-гендерний убогодискурсний підхід накласти на поліфонію роману чи повісті. Більшості сучасних літкритиків свербить самим щось вшкрябнути художнє — із ката кортить перевтілитись у адвоката. Але ні начитаність, ні поверхове засвоєння літературних технік — один такий горе-критик, пам’ятаю, ще в радянські часи згріб півкнигарні, начитався до опуху і рече: «Тепер я знаю, як пишеться...» — ніщо механічне не зробить письменика живим, бо пише не рука, а серце. А критикує якась ідейка, скажімо, скільки б не трактували з різноідейних позицій Достоєвського чи Шевченка, вони ж не зможуть змаліти до рівня мислення своїх критиків. А тепер судять ще прямолінійніше — чи там чоловіче чи жіноче начало, чи демократичне (читай «іронічне») чи рустикальне мислення. Розділяти художній світ на чорне і біле — мовляв, так зрозуміліше читачеві — все що картину, скажімо, «Джоконду» з тисячобарвним колоритом всуціль переводити на чорно-білу ксерокопію і казати: «Так краще». В такій техніці, на біду собі, працюють багато наших критиків, що раптом відкрили в собі прозаїків і поетів.

Інша причина провалу критики — глухотінь до слова несусвітня. Якщо не чує критик слова, півзвороту не чує, півфрази не чує, тоді й самого твору не чує — немає жодного в ньому мистецького звучання нібито. Через свою глухотінь критик змушений вдаватися до компративізмів, до примітивних співставлень і порівнянь, що жодною мірою не відбивають найглибинніших замислів твору, нехтується тонкий план роману чи повісті. Добре, що наші читачі не читають наших критиків. Критик є посередником і, нехай мені пробачиться, коли порівняю зі священиком — якщо убогий священик, то в пекло з ним загриміти може і вся паства.

2. Література вирвалась безмежно далі від минулостолітніх порівнянь і співставлень. Сам епізм її, сам дух триєдиного часу і настрій всеохопного слова безмежно вищий від гендерних концепцій типу «всі чоловіки козли, а всі жінки неоціненні красуні». В літературі сучасній вже давно немає розумових протиставлень першопослуху до агресії — є великий настрій зрозуміти і вибачити, і закрити минуле. Кожен зблиск любові між героями, осінній пейзаж чи гіркотний спогад, стрімка метафора, що кожне слово і навіть світло між абзаців є отсвітом божественного вмиротворення, такої любові до земного, такого передчуття втрати її, що вона не вимагає тлумачення — хто прагне, той долучається.

Сам жанр критики передбачає, що читач тупуватий і йому треба щось пояснювати. Але читач нинішній, той що читає серцем, безмежно чистіший і мудріший від більшості літературних мудрагелів. Ще Лев Толстой, пригадується, казав, що в житті він не бачив людей більш обмежених у розумінні мистецтва слова, як ті, що «критично» займалися ним упродовж життя. Ще одне — письменник може писати, на перший взір, агресивно, наприклад, Луї Фердинан Селін. Але його любов до життя така всеохопна, що сторінки дихають живим безсмертям. І навпаки: письменник може писати дуже «правильно» — у нас таких багато, особливо в «історичній» прозі — а в слові немає живої енергії, тільки «мертвечина» минулого і суцільна безживність. Те ж саме з критиками, що стають письменниками — мертвотність подається у художньому оформленні. Справжній митець, людина з немалим емоційним досвідом, може інтуїтивно відчувати, коли в його слові любові нема або замало. Критик же такого відчуття позбавлений і читач мусить його «мертвечину» споживати. З критиків, які не обтяжені цим комплексом літературотворення, я хотів би назвати Сергія Квіта та Івана Дзюбу.

Михайло БРИНИХ, літературний критик:

1. Літературний критик це, насамперед, істота аморальна, позаяк паразитує на чужій творчості не продукуючи натомість своєї. Саме цим зумовлено ставлення до критиків як до такого собі «вторсырья». На жаль, часто таке ставлення є виправданим, бо практика показує, що серед критиків дуже багато поганих письменників. По-друге, якщо говорити, хто такий критик, то варто напевне говорити, ким би він мав бути. В ідеалі це мала би бути просто авторитетна людина, яка має достатньо високий загальновизнаний художній смак — компетентна особа, чия думка про ту чи іншу книжку того чи іншого письменника є справді важливою, насамперед, для читача. Функція максимально ужиткова: відсіювати погані книжки і залишати натомість хороші, полегшувати роботу читачеві. У нас немає оцього зв’язку між критичним відгуком і тиражем книжки. Є маса книжок, які мають невеличкі тиражі, а обсяги писань про них перевершують обсягом саму книжку у багато разів. Аудиторія споживачів української книжки настільки обмежена, що ті, хто хочуть і мають матеріальну можливість, читають все, що потрапляє до рук. Вони не потребують критичної думки. Є певний спектр імен, які постійно мусоляться, постійно на горі. Це «малогабаритна» література, якою є наразі сучасна українська література.

2. Для мене критерієм справжньої хорошої критики була емоційна правдивість, щирість погляду, неупередженість. Віднедавна я почав розголос теорії про те, що критиком має бути людина максимум до 25 років, поки вона ще не встигла перезнайомитися з об’єктами своїх писань. Критик має виходити з оцінки тексту, а не людини — письменник жодним чином не має впливати на нього, його наче немає. Рівень критики у нас жахливий часто через те, що дуже багато упереджених критиків — не в силу особливостей характеру, а просто в силу віку. Людина, яка «вариться» у цьому середовищі довгий час, вже не може писати об’єктивно. Оцей «людський фактор» у критиці має вирішальне значення — від «горілчано-кумівських» стосунків нікуди не подінешся (термін С. Процюка, здається). Рівень критики не може бути вищим за рівень літератури. Хороший критик має бути і хорошим письменником. Як казав Ян Парандовський, «всі ми літератори» — люди, які час від часу щось пишуть, називаються літераторами, і тільки дуже небагато людей мають право і можуть називатися письменниками. У нас наразі існують катастрофічні жанрові провали у літературі...

Костянтин РОДИК, головний редактор газети «Книжник-Ревю»:

1. За регламентованих часів було три категорії людей, які писали про книжки й літературу: літературознавець, літературний критик і рецензент. Рецензент — це той, хто створював тексти на кшталт анотацій на другій сторінці будь-якої книжки, літературний критик переважно «пасся» по товстих літературних журналах, а літературознавець — це людина, яка отримала ступінь кандидата якихось наук. Книжкового ринку не було і ці три категорії ніяк на реального читача не орієнтувалися. Це були такі речі в собі. У що вони виродилися ми сьогодні бачимо. Літературознавець, як такий… ну кого з літературознавців можна сьогодні читати, відірвавши шматок пресованого часу? Щодо літературної критики — оскільки товсті журнали майже «загнулися», то й літературних критиків, як таких, практично не залишилося. Натомість рецензенти з авторів якихось маленьких повідомлень перетворюються на основних гравців книжкової інфраструктури. З’явився реальний споживач книжкової літератури — йому треба знати, що варто, а що ні. Це може дати насамперед людина, яка працює у медіа. Показати навіть не вартість літературного тексту, як такого, а показати купівельну принадність тексту у вигляді книжки. Сьогоднішній рецензент нічим не відрізняється від піарщика, який подає переваги певного товару. В цьому нічого поганого немає — все мистецтво, якщо трохи глибше копнути, це є PR-діяльність. Грубо кажучи, навіть іконопис — це є релігійний піар. Сьогодні потрібна така категорія, як соціолог читання. Таким, на мою думку, є Григорій Грабович — це серйозні тексти, але це й популярні тексти, тексти які заторкують існування літературного факту у його природному побутуванні серед читачів. Вищезазначені категорії сьогодні злилися у психолога читання, який покликаний щось подати потенційному читачеві, враховуючи його психологію, або застерегти його від витрати часу. Оця соціологія і психологія читання сьогодні є — мені, наприклад, цікаво читати «Критику». Яскравими зразками популярних психологів читання є Михайло Бриних, Ігор Бондар-Терещенко, Сергій Набока, Дмитро Стус, який засадничо бачить перед собою не так текст, як книжку.

2. У цій країні нічого сильно одне від одного не відрізняється — якщо економіка в занепаді, то і культура, і література, теж певною мірою будуть у занепаді. Це взаємопов’язані речі. Йде переструктуризація масової свідомості і це відбивається й на літературній критиці. Стара школа відходить — нові критерії тільки виробляються. Реальному читачеві потрібна інша книжка і інше слово про книжку. Такі критики з’являються, і я їх уже назвав. Я дуже обережно ставлюся до розмов щодо «мистецтво загинається, література загинається» …Воно не «загинається» — просто проходить оці синусоїдальні коливання. Рік на рік не приходиться навіть у сільському господарстві. В цілому розвиток іде — критика стає популярною та витребуваною читачем, на якого вона, власне, й розрахована. Для песимізму немає особливих підстав. Але цей розвиток дуже тісно пов’язаний iз розвитком книжкового ринку — якщо наш український книжковий бізнес і далі буде в такому занедбаному стані… а що ж критикувати, як критикувати немає що? Книжковий ринок потягне за собою критику. А люди, які відповідають оцим вимогам, є.