Близько до тексту

Мене цікавлять людські обличчя. Мене цікавлять прояви людського в людині. Я не надто вірю в титанів, симфонічних велетнів, "прометеїв духу", "гігантів мислі" - жива людина зі своїми, як тепер це називають, заморочками видається мені завжди цікавішою, завжди повнішою, завжди привабливішою. Жива людина - невичерпна.

У пошуках Шевченка "з людським обличчям" я знову звертався до колись читаного, але вже призабутого тексту - до його щоденника, ним самим не без французьких впливів названого "Журнал". Це лише неповний рік із його життя, але дуже важливий рік: звільнення з військової служби, адаптація до іншого (хотілося б вірити - вільного) існування; це кілька мимолітних "закоханостей проїздом", навіть, здається, одне "справжнє кохання" (з дещо неприємними наслідками), це, зрештою, велика подорож з надкаспійської пустелі на північний захід, до Петербурга з його академією, оперою, Ермітажем, інтелектуальними колами, трактирами, ресторанами, званими обідами, вечерями, розвагами - усім, що снилося в неволі й повсякчас виринало з місива спогадів: "Самому теперь не верится, а действительно так было. Я из грязного чердака, я ничтожный замарашка, на крыльях перелетел в волшебные залы Академии художеств. (...) И что же я делал? Странно подумать, я занимался тогда сочинением малороссийских стихов, которые впроследствии упали такой страшной тяжестью на мою убогую душу". Це надзвичайна драма. Вона нічого не перекреслює, але наскільки збагачує!

Я роблюсь адептом несуттєвого. Мені страшенно важливі ці дрібниці, розсипані в усьому щоденнику, намагаюся скласти з них обличчя. Воно подобається дедалі більше.

Мені, наприклад, подобається, що він палив сигари. Лазаревський прислав йому до війська цілих 25 штук і він зумів розтягнути їх надовго ("отличные сигары, настоящие гаванские"). Він навіть зумів підкорити нечисленну гарнізонну публіку: "Все же вообще находили, что мне сигара к лицу и что с сигарой в лице я похож на вояжера порядочного тона".

Мені подобаються його трохи абсурдні, але цілком щирі суперечки з "Естетикою" якогось Лібельта. Мені подобається, що в астраханському шинку він розчулився від механічної музики - "машину накрутил какой-то молодец в солдатской шинели, и она задребезжала увертюру из "Роберта-Дьявола". Мені так само подобається його нахил до пародіювання і змішування: "...и сегодня еще колеблется десница от позавчерашнего глумления пьянственного".

Мені шалено подобається його уважне вдивляння в навколишнє жіноцтво. Так дивляться справжні чоловіки. У Нижньому Новгороді, щоправда, "не только красавицы или хорошенькой, даже сносной не встретил. Уроды и, как кажется, большей частию старые девы". Зате в Петербурзі (метрополія!) - "толпы прекрасных, молодых и свежих, как цветы, женщин". Уявімо собі - цілі натовпи!

Мені подобаються ці перелітні жіночі персони, ледь еротизовані фактурою тексту. Вони виникають там і сям, іноді цілком непередбачувано - "мамзель Анхен Шауббе, резвушка немочка, мальчик в юбке", пані Голіховська, "страстно-чувственно-электризующая огненная женщина", "некая девица Саша Очеретникова, отчаянная особа, немилосердно пьянствовавшая и отчаянно на каждой станции изменявшая, не разбирая потребителей". Мені ще більше подобається ця елегантна і чим не фалічна метафорика: "...я пошел к madame Гильде, где и положил якорь на ночь".

Але найбільше мені подобається сюжет із російським садом. Це комендантський город у Новопетровській фортеці, де в очікуванні близького "дембеля" Тарас Григорович днює й ночує, пішовши з остогидлої казарми. Кінець червня, пахне нагрітою землею й тисячею південних рослин. Світає вже о третій, і о третій він прокидається. І тут настає повний кайф - саморобний зошит, писання щоденника, чай ("благословляю судьбу, пославшую мне медный чайник"), багато чаю, цукор, писання і ранок. Shevchеnko is OK. Тут ми його й полишимо, в цьому раю. Він уже майже вдома, йому пишеться, і дайте йому нарешті спокій з вашими ідолами та передвиборною метушнею. Тільки не забудьте привітати його з учорашнім днем народження!