Богдан СТУПКА: «На рік роблю паузу»

— Буду «перекидатися» на сцені. Виконаю уривки з вистав «Дядя Ваня», «Тев’є Тевель», «Король Лір», «Кар’єра Артура Уі», «Енеїда», «Украдене щастя», «Записки божевільного», покажу фрагменти кіноробіт. Глядачі вперше побачать уривки з картини Ю. Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу». Хоча мені пропонували зробити бенефіс, подібний тому, що робила Майя Плісецька: походити, покланятися, зробити одне «па», всі колеги крутяться навколо, а публіка в залі шаленіє. Але я відмовився, бо поки себе вважаю не раритетом, а діючим актором. І якщо виходжу на сцену, то граю на всю силу, а не красуюся собою. Як вчив мене Борис Хомич Тягно (учень Курбаса): правда в театрі — це те ж саме, що у житті, але на каблук вище. Я вважаю, що коли глядач приходить у театр, то він повинен добре бачити і чути те, що відбувається на сцені. А потім буде капусник, привітання колег, друзів. Надіслав запрошення Ежи Гофману, Кшиштофу Занусі, Валерію Фокіну, Лії Ахеджаковій. Сподіваюся, що приїдуть до Києва мої шкільні друзі, з якими товаришую з 1958 року. Хотів би , щоб у залі сиділа моя мама і послухала свого «непутевого» сина. Але вона вже літня людина, їй 79-й рік, і подорож зі Львова для неї важка.

ВІД МАЛОЇ СЦЕНИ — ДО ТЕАТРАЛЬНОГО КВАРТАЛУ

— Ви стали художнім керівником театру. Не важко припустити, що тепер на сцені ви будете з’являтися менше. Наприклад, вистава «Король Лір» вже не йде. Чи будуть якісь нові постановки в цьому сезоні, в яких ви приймете участь?

— «Король Лір» — дуже важка вистава. Вона виснажлива як в емоційному, так і фізичному плані. До неї треба ретельно готуватися, а після неї — кілька днів приходити до тями. Працювати в половину сили я не вмію. Тому і перестав грати Ліра. Інколи думаєш, Боже, невже чотири роки пройшло, відколи відбулася ця прем’єра? Це остання наша робота з Сергієм Володимировичем. Смерть Данченка для мене — величезна рана. За художнє керівництво я взявся з біди. Важливо не розгубити наш колектив і ті гарні традиції, які започаткував Сергій Володимирович. Він був людиною мудрою у відношенні до людей. Добре знав психофізику кожного франківця. Я зайняв місце худрука тільки тому, що боявся, що прийде чужий, і почне таку перетрубацію, що каменя на камені не лишить від фундаменту, який більше 20-и років будував Данченко. Ми 34 роки працювали разом. Для мене він поставив свої кращі вистави — «Украдене щастя», «Кам’яний господар», «Річард Ш», «Дядя Ваня», «Тев’є Тевель», «Король Лір». А взагалі, я вважаю, що у Сергія Володимировича не було прохідних робіт. У своїх етапних виставах він сам пізнавав життя. І через високу драматургію Чехова, Франка, Шолом-Алейхема, Шекспіра, Лесі Українки ми разом проходили школу майстерності. Ми ще до кінця не зрозуміли, що втратили величезного режисера і непересічну людину.

В цьому сезоні я буду рідко з’являтися, як актор, на сцені, тільки в старих виставах. Займуся художнім керівництвом. Ставити сам, як режисер, не буду. Моя головна мета — знайти гарних постановників, щоби вся трупа франківців була зайнята роботою. В ідеалі треба мати 70% чоловіків і 30% жінок, тоді можна ставити дуже багато п’єс. А у нас 50 на 50. І тому велика частина актрис роками не мають нових ролей, бо у більшості вистав головні герої — чоловіки. Втім, нікого звільняти ми не будемо. В цьому сезоні у нас з’явилися три нових актори. Через пару місяців проведемо конкурс, подивимося і, може, когось ще запросимо в трупу.

— Богдане Сильвестровичу, тринадцять років точаться розмови про необхідність Малої сцени для франківців. Скільки ще потрібно чекати, щоб вона відкрилася?

— Мала сцена обов’язково буде. Це мрія Данченка і всіх акторів нашого театру. Я розмовляв із прем’єр-міністром Анатолієм Кінахом, і він обіцяв нам допомогти ( для закінчення робіт потрібно три мільйони гривень).

У 1986 році, коли стався чорнобильський вибух, біля нашого театру була база вахтовиків, які їхали ліквідувати аварію. І це в центрі міста — забруднені радіацією автобуси. А зараз подивіться, скільки машин стоїть біля театру. Це все — автомобілі «Київенерго». Що вони роблять зі сквером? Скоро всі дерева загинуть! Якщо перенести їх офіс, то можна зробити реконструкцію. Влаштувати цілий театральний квартал, перенести сюди Інститут ім. Карпенка-Карого, побудувати ще одну сцену (крім Малої). І тоді у нас буде три повноцінних площадки, бо в нашому театрі — величезний репертуар, і ми можемо грати одразу на кількох майданчиках.

17 МІСЯЦІВ ВЛАДИ

— Коли ви працювали в Міністерстві культури і мистецтв, у вас з’явилося багато критиків, які вважали вас поганим міністром. Навіщо вам треба було взагалі іти у владу?

— Той час, коли я був міністром, не вважаю змарненим. 17 місяців — дуже хороша практика. Я йшов на посаду міністра, бо хотів зробити щось корисне для нашої культури, підштовхнути її вперед, щоб про українських митців знали в усьому світі. Але якщо знову запросять працювати у міністерство, то вже не піду. Хай говорять, що був поганим міністром, але дві картини на студії ім. Довженка все ж почали знімати: «Богдан Хмельницький» та «Молитва за гетьмана Мазепу». Знайшов кошти для шести молодих режисерів, і вони зможуть розпочати працювати. В грудні минулого року Міністерство культури нарешті увійшло в Інтернет. Я хотів, щоб у нашій країні був телеканал «Культура». Навіть підготували Указ Президента про його організацію. Ми планували окремий канал, який би транслювався з півдня до опівночі і приймався у кожній сільській хаті. Але для цього треба мати технічну базу — свій сигнал. Навіть знайшов інвесторів. Вони давали 49 відсотків.

Планував відкрити художню школу для талановитих дітей на зразок, який запровадив Стефан Шмідт. Наприклад, у Кам’янець- Подільському чи у Київській області. Два тижні занять, а пам’ять дітям — на все життя. Стефан стодолу-хлів переробив у театр. І зараз вся Варшава їздить туди на вистави. Вони всі безплатні. На ці літні заходи Шмідт запрошує провідних художників і збирає талановитих дітей від 10 до 15-и років, для яких проводять майстер-класи. В них навчаються хлопчики та дівчатка з різних країн світу. У минулому році сім юних художників їздили вчитися малювати у Польщу до Шмідта. Це чотири дитини з Обухівського району села Германівка (де голова сільради Шафаренко, який відкрив дитячу мистецьку студію), двоє — із Севастополя і один — з Києва.

Пишаюся, що вперше за сто років існування Венеціанського бієннале Україна була там представлена.

— Але ж із того вийшов страшенний скандал, мінялися куратори і ми виглядали там, як бідні родичі...

— Мені вдалося «пробити» 700 тисяч гривень на цей захід. Організатори обіцяли, що український павільйон буде у центрі Венеції, а експонували роботи у палатці. Говорили багато. Мали цікаві ідеї. Наприклад, Мао Цзедун перепливає Янцзи. Здається, яке він має відношення до України? Пряме! Скільки художників малювали його портрети, скільки вчених захистили дисертації. Чи: Молотов і Ріббентроп перекроюють карту Європи. Ще була ідея — перевернути річки «вспять». Коли про це розповіли директору бієннале, то він дуже зацікавився. А вийшло — як вийшло. Йшлося про інтелектуальні наші здобутки, а куратори показали соняшники, перелази та Чорнобильську АЕС. Втім, слава Богу, що бієннале відбулося. Хоча перший раз у нас і «вийшов комом.»

Працюючи в міністерстві, я вважав, що не треба робити «світову революцію», а потрібні конкретні речі. Нам вкрай необхідний закон про меценатство. Він готовий, але досі не прийнятий Верховною Радою. Депутати прийняли закон про гастрольну діяльність, але так його вихолостили, що нічого путнього не лишилося. Я прагнув того, щоб підвищити зарплату працівникам культури. Мріяв відкрити культурні центри у Берліні, Парижі, Варшаві, Стамбулі... А встиг втілити, можливо, тільки 25% своїх задумів.

«ПІШОВ ПО ГЕТЬМАНАХ»

— Під час роботи в міністерстві ви ще знімалися у фільмі Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу». З цим режисером почалася ваша кінокар’єра.

— Ми вже третій раз працюємо разом. Юрія Іллєнко я вважаю геніальним режисером і своїм хрещеним батьком у кіно. Його стрічка «Білий птах з чорною ознакою» вже увійшла до світової кіноспадщини. А коли вона тільки вийшла на екрани, багатьом чиновникам не сподобалася. Ситуація змінилась, коли картину помітили спочатку в Москві, а потім також за кордоном, і вона отримала багато міжнародних призів. У нас, мабуть, такий менталітет. Така ж ситуація відбувається з новою роботою режисера. Картини ще немає, а її вже критикують у ЗМІ: і бюджет завеликий, і костюми не з тої епохи. Я вважаю головне — є стиль і режисерське бачення. Іллєнко знімає не документальне кіно. Кінець ХVII — початок ХVIII століття. Це епоха українського барокко. Що ми знаємо про той час? Про гетьмана Мазепу ми вчили за пушкінською «Полтавою», де Петро I був гарним, а Мазепа — поганим, і за зраду був переданий анафемі. Але є, наприклад, поема Рилєєва «Войнаровський», яку ми не вчили. Андрій Войнаровський — права рука Мазепи, його племінник. У цій поемі автор поважає українського гетьмана за те, що він жадав свободи і виступав проти самодержавства. Історія — дуже відносна річ...

— Останні ваші кіногерої конкретні, історичні особистості: Брюховецький, Хмельницький, Мазепа. Кого з них ви для себе відкрили?

— Як кажуть, «пішов по гетьманах.» Працюючи над ролями в картинах «Чорна рада», «Вогнем і мечем» і «Молитва за гетьмана Мазепу», я сам вчився. Спочатку знав про гетьманів поверхово, потім, став заглиблюватись, знайомився з архівними матеріалами і відкривав багато цікавого. Наприклад, Іван Мазепа побудував 12 церков в Україні, серед яких — дзвіниця Святої Софії у Києві, дав гроші на вівтар в Єрусалимі Храму гроба Господнього. Ще зараз лишилися частини цього вівтаря. При ньому в Україні на високому рівні була освіта. В його боржниках ходили пів-Європи. У нього просили гроші не тільки російський цар, а й шведський, і навіть польський, королі. Коли пару років тому проводили виставку «Українського барокко» в Лаврі, то тоді демонструвалися портрети Мазепи. І що цікаво — їх було більше десятка, і на кожному він різний. Пройшло триста років, і зараз важко сказати, яким він був дійсно. Скажу одне: для мене він — перш за все патріот, який любив свою батьківщину.

—Ви стверджуєте, що на рік берете тайм-аут і не будете грати на сцені. Але ж у Молодому театрі ви працюєте над роллю Льва Толстого. Виходить, з акторством все ж таки не «зав’язуєте»?

— Я відмовляюся від нових ролей. Підкреслюю — нових. Стосовно ж ролі Толстого, то ми розпочали репетиції ще в минулому році, і довести роботу до ладу, я вважаю за необхідне. Сподіваюся, що в листопаді відбудеться прем’єра «Поганських святих». Це сучасна вистава, яку ставить Станіслав Моісєєв, а написала — Ірина Коваль (українська емігрантка). Вона — про непрості взаємини російського письменника та його дружини. Драматург мала доступ до сімейного архіву Льва Толстого і написала п’єсу з точки зору дружини письменника. Моєю партнеркою, яка виконує роль Софії Андріївни, є Поліна Лазова. Працювати дуже цікаво. Зараз іде «чорна робота» і говорити про те, чого ще немає, мені не хотілося б.

«МЕНІ НЕ ЗАВЖДИ АПЛОДУВАЛИ»

— 40 років творчої діяльності — величезний період. Коли відзначаєш таку дату, то мимоволі оглядаєшся назад, підбиваєш деякі підсумки. Що, ви вважаєте, вдалося, а що — ні?

— Підсумки ще підбивати рано, ще хочеться попрацювати. Долю, на жаль, не зміниш. Те, що не відбулося, хай лишиться в моїй пам’яті. Мені не завжди аплодували. Були «розгромні» рецензії. Але мої ролі, як діти — ні від кого не відмовляюся. Є три вистави, які вважаю найголовнішими в моєму житті. Це: «Украдене щастя» Івана Франка, «Дядя Ваня» Антона Чехова і «Тев’є-Тевель» Шолом-Алейхема. Мої персонажі — Микола Задорожний, Тев’є- Тевель, Іван Петрович Войницький постійно розмовляють із Богом. «Господи, пропало життя! Якби мені почати життя спочатку... Я міг би бути Шопенгауером, Достоєвським», — а він — ніхто, він — «дядя Ваня». До цієї ролі мене підштовхнула моя мама. Вона повинна була стати великою актрисою і не стала. Я виріс в театрі. У сім років батько привів мене до Львівської опери, де працював хористом. Кожної суботи і неділі я дивився вистави. Слуху не мав, але співав. Сусіди скаржилися, а батько мене захищав. Коли я надумав стати актором, то він досить критично до цього поставився і нічим не допомагав. Це правильно, бо в нашій професії потрібно мати сильний характер, щоб чогось домогтися. Актор, з одного боку, м’яка губка, а з іншого — вольова людина. Це дуже важка праця, насильство над собою: змінюєш ходу, звички, мелодику мови. Якщо треба по ролі, то калікою станеш. Наприклад, коли грав Річарда III, у якого була скалічена рука, то навіть ховав її під плащем, а коли витягував, то вона була покручена. Після вистави друзі її вправляли. Маю міцний тил — дружину Ларису. Вона була чудовою балериною. Її запрошували працювати у Великий театр, а вона пожертвувала особистою кар’єрою, зробила затишним наш дім, виростила сина, а зараз — займається онуками.

— Ваш онук — Дмитрик має акторський досвід. Ще маленьким він приймав участь у виставах. А зараз перестав з’являтися на франківській сцені. Вже не хоче бути актором?

— Він зараз захопився музикою, сам пише тексти, співає, гарно рухається. Може, згодом, стане «королем українського рок-н-ролу». Зараз Дмитрик навчається у восьмому класі Дитячої академії мистецтв. Коли закінчить навчання, то сам вирішить, ким хоче стати. Я його зупиняти не буду. Я не вмішувався, коли син Остап вирішив стати актором. Він сам вибрав свій шлях, хоча я розумію, що прізвище Ступка йому більше заважало, ніж допомагало. Але він вже зайняв свою нішу в нашому театрі.

— У вас театральна родина, і є ще маленька онука. Вона також має акторські здібності?

— Уляна ще тільки пізнає навколишній світ. Їй лише півтора року. Але це вже — маленька жінка. Вона любить вдягти корали і покрутитися біля дзеркала. Якісь акторські задатки в неї, безумовно, є, поживемо — побачимо.