«Боги» серед нас

Свої роботи представила одеська художниця Наталія МАРИНЕНКО. Українське бароко, індуїзм, мертва стара Данила Хармса, танці хасидів і «доповнена реальність» — все змішалося в цьому дивному проекті.

Бог не скинутий, а точніше, боги. Виставкою «Запечена кераміка» подорожує мало не увесь пантеон індуїстських божків. Чи не вперше у Києві в арт-центрі Educatorium керамічні скульптури — цикл Humsaf.ar — представлені у технології «доповненої реальності». Віртуальні 3D-моделі на вигляд нічим не відрізняються від об’ємних, тих, що мають справжню матеріальну «тілесність», своїх офлайнових побратимів. Але роздивитися їх можна лише крізь екран планшета чи смартфона. А для цього потрібно скачати створений програмістом Дмитром Докуновим додаток.

Наталія МАРИНЕНКО

ЛОВИТИ ШИВУ — ЦЕ НЕ ЗА ПОКЕМОНАМИ ГАНЯТИСЯ

По абсолютно порожній на вигляд кімнаті, де на підлозі розкладені лише старі індійські газети, блукають люди. Вони регочуть і жестикулюють, вдивляючись в екрани, що тримають у руках, і стають наче хворі на «шаманську хворобу». Або ж — наче духовидці, всі як один — Мойсеї та Сведенборги. Проте, як казав герой відомого мультика, «з розуму всі разом не сходять»! Кияни, захоплені пошуком віртуальних скульптурних богів, і самі не помічають, як стають цілком реальними «живими» експонатами виставки. Ловити Шиву з Калі — це не за покемонами ганятися, несподівано відкривається таке розмаїття смислів!

«Запечена кераміка» Наталії Мариненко — проект осмислений. Хоч на перший погляд — смішний та іронічний. Він повертає нас до традицій високого бароко, з його ідеєю «світу як книги». До східної ідеї множинності світів. Щонайменше ж, об’єднання дуже серйозного «по суті» й комічного «назовні» можна порівняти з віршами та прозою Данила Хармса.

До речі, мертва бабуся також присутня в експозиції. Тримаючи запалену воскову свічку в руках, лежить вона у глиняному кориті. І блаженно усміхається... «Померла від щастя», — пояснює Н. Мариненко.

Ще серед експонатів восьми циклів «Запеченої кераміки» (до речі, мистецтвознавчу специфікацію до виставки написала сама легендарна Ута Кільтер, але її текст заслуговує на окреме прочитання) можна побачити глиняних живих і мертвих голубів. Керамічні картини, а зокрема, іронічні жіночі портрети, зображення танцюючих хасидів, глиняних самураїв, що б’ються на... пензликах для туші. Найвідоміші одеські художники тут стали пам’ятниками самим собі (цикл «Солоденькі»): Леонід Войцехов — синім Шивою, а Олександр Ройтбурд — царьком із обпеченої глини в іграшковій короні. А Тарас Шевченко, точніше — копія його «погруддя» — перетворилася на розписані баклаги для... самогону.

— У штоф вміщується рівно півтора літра. Ні, «політики» тут немає, ви про що? Просто колись я працювала на фарфоровому заводі сантехнічних виробів у Славуті. І якраз самогон служив там основною «валютою». Без «півлітра» — нікуди, — сміється художниця.

Політичні, «актуальні» конотації і справді вигадуємо, дивлячись на виставкові роботи, ми самі. Як і у звичайному житті, самі надаємо подіям змісту, кожен — свого, суб’єктивного. З деяким побоюванням більшість глядачів уважно роздивляється зовсім уже чудернацьку скульптурну пару. У глиняний лоб «Дембельського Шиви» впаяний магазинний залізний шеврон з армійського кашкета. Навіщо воно? Це — похвала чи тонке знущання? Персикового кольору зворушливе слоненя-Ганеша увінчане квітами. А на ньому — металева каска часів Другої світової війни. Німецька. («Купила автентичну, в антикварів», — пояснює її походження Н. Мариненко.) І простягає до глядача долоньку з вирізаною по глиняній шкірі свастикою. «Насправді, свастика — «індійська», правильна. Солярний знак. Є ознакою родючості та інших гарних речей. Але кожен тлумачить побачене залежно від власних установок», — коментує художниця.

«ГОВОРІННЯ — РОЗУМІННЯ»

Гра зі знаменитою гумбольдтівською антиномією «говоріння — розуміння» як доказ неоднозначності навколишньої реальності — це, мабуть, і є основним месиджем цієї химерної виставки. Та й загалом «символічної» творчості художниці. Відомої, зокрема, ще й завдяки співпраці з Київським театром «ДАХ». Разом із режисером Владом Троїцьким Наталя працювала і над створенням «Гогольфесту». А свій стиль, який називає наративно-аналітичною терапією, «винаходила»... у гаражі режисера, який у ті часи служив їй за майстерню. Останніми роками Н. Мариненко половину життя проводить у рідній Одесі, де створила дитячу керамічну студію «Детский Лепет». А по півроку проводить в індійському Гоа. Там створює «запечену кераміку» при місцевому музеї сучасного арту. Отже, принаймні, віртуальні боги з київської виставки — це насправді серйозно.

Реальні прототипи глиняних скульптур індуїстського пантеону Наталії Мариненко зараз є в Індії. Одну з них протягом двох тижнів на вівтарі навіть «намалював» місцевий індуїстський священик. Пані Мариненко про це розповідає з помітною гордістю. 3D-скульптурою доброї богині в Educatorium можна помилуватися прямо поруч із лукавим Ганешею. Якщо, звичайно, пам’ятатимеш, що будь-яка реальність — «доповнена». А не лише та, якою вона здається, яку усвідомлюєш при першому ж погляді...

Виставку можна побачити до 9 червня.