Божевільне мистецтво? Божевільне життя!
Піонерами в експонуванні "творчості душевнохворих" виступили на початку нинішнього сторіччя німецькі експресіоністи, котрі виставляли свої твори поруч із роботами пацієнтів психіатричних клінік. Демонстративність цього вчинку можна вважати закономірною реакцією на радикалізм доброчинності ХІХ сторіччя, для якого слова "артист" і "безумець" були синонімами. Макс Нордау геть усе сучасне йому мистецтво затаврував як "виродження", ідентифікуючи певні стилістичні ознаки із симптомами психічних хвороб. Під цим кутом зору деякі дослідники почали "дешифрувати" твори, скажімо, Достоєвського, виходячи з його епілепсії, Гоголя - з манії переслідування, Пушкіна - з маніакально-депресивного психозу, Льва Толстого - з істерії, а Еміля Золя - із статевої психопатії. Чезаре Ломброзо абсолютизував цю ідею у книжці "Геніальність та божевілля", хоча ілюстрував свої тези другорядними постатями (хто сьогодні пригадає якогось Мотануса?"). Хоча міг би писати і про свого геніального співвітчизника Фрідріха Гельдеріна, поетичним осяянням якого не завадило цілковите божевілля. Принагідно згадаємо нашого Врубеля, чиї зроблені у психіатричній лікарні малюнки належать до найкращих у його творчості: зім'яте гарячкою простирадло, графин із водою, гра в шахи в палаті...
ХХ століття радикально загострило проблему. Не колегами по пензлю, а "братами по безумству" були експресіоністи: Мунк (клубок фобій), Грос (манія переслідування), Кірхнер (тривалий нервовий розклад), Тракль (самогубство, спричинене жахами польового лазарету). Зате група сюрреалістів 1924 року зробила крок, значення якого відлунює і сьогодні, - звернулася з відкритим листом до головних лікарів шпиталів для божевільних. Попри власну вразливість (чимало кому з них судилась доля пацієнтів: Мішелю Лейрісу, Антонену Арто, слід згадати тут і про декларативно-театральну параною Далі, і про справжню шизофренію Уніки Цюрн, цікавого графіка) та ексцентрику самого контексту (паралельно було надіслано листи Далай-Ламі та Римському Папі), текст їхньої ноти звучить дуже актуально, як цитата сучасної правозахисної декларації: "Божевільні - жертви суспільної диктатури; в ім'я людської індивідуальності ми вимагаємо звільнити цих каторжників чутливості..." Утім, і нині суспільство потай утішається своєю зверхністю над божевільними та злочинцями. "Це не про нас, - умовляємо себе. - Ми інші, кращі, розумніші", - белькочемо знічев'я, забуваючи російську приказку "От тюрмы и от сумы..." Казарма, буцегарня, психлікарня. Їхніх мешканців об'єднує тотальна безправність.
Х.-Л. Борхес якось назвав кошмари "щілинами пекла"... Продовжуючи хід його думок, божевільних можна було б назвати "живими уламками пекла", "прибульцями з потойбіччя", невинними дезертирами з чорної діри. Сумними тінями сновигають вони серед нас, а ще дряпають олівцем на папері, пензлем на полотні, частіше - на картоні. Авжеж, мистецтво - то єдина їхня розрада. (Як це не схоже на аристократичне безумство професіоналів, які, складається враження, емігрують у хворобу, як у санаторій, аби усамітнитися...) Часто-густо їхні роботи неоковирні, незграбні. Проте іноді спалахує в них іскра Божа. І згадуєш, ким був колись Кен Кізі, автор "Пролітаючи над гніздом зозулі", - однією із жертв лоботомії. І ким сьогодні стали дауни - живими "провідниками енергії" у виставах Бориса Юхананова. Тож представлена на "Території душі" графіка Г.Рідної з Полтави зробила б честь будь-якому сучасному часописові. Малярство С.Чорної викликає асоціації з доробком фовістів. А твори Л.Безпорточної нагадують полотна К.Білокур.
"Божевільного мистецтва" тут немає, хоч як шукай. Є божевільний, божевільний, божевільний світ. Наш світ. Неймовірне душевне сум'яття, відбите в малюнках В.Яковлєва, врівноважується таким же неймовірним спокоєм і застиглістю краєвидів О.Непопа. Лише позірний безлад у начерках тушшю в М.Яковлєва з Дніпропетровська - все тут впізнаване: Сталін, Гоголь, Достоєвський, із носом-картоплиною, натовпи демонстрантів, хмарочоси, пожмаканий долар. Що ж до етюдів М.Чернікова (Київ та околиці), не здивувався б, побачивши їх на якійсь поважній звітно-спілчанській виставці: добротне реалістичне письмо без будь-яких застережень. Не Пузирков, але...
Отож недивно, що "мистецтво божевільних" - це ніби нейтральна смуга між творчістю аматорів, "малярством вихідного дня" і субкультурою пенітенціарних закладів (тематика побутових виробів - релігійні сюжети та коти на серветках). Неважко здогадатися, хто є для тих авторів зразком для наслідування в соціально-побутовому плані, чию матрицю існування змушені вони відтворювати у своєму реальному повсякденні. Хворі, які не є справді організованою та осмисленою спільнотою, приречені на вторинний індивідуалізм, не підкріплений, щоправда, жодними правами. Гарний мовний парадокс нарік їх "боже-вільними", вільними від Бога (російською це звучить приземлено і брутально: "с-ума-сшедший", "без-умный"), наче вони перебрали на себе гріхи всього світу... Насправді ж, гадаю, все виглядає "з точністю до навпаки".
