«Будую свою Україну між Києвом і Римом»

— Трохи про вас — навчання, спеціальність, науковий ступінь, тема дисертації, робота в Україні, дорога до роботи в Італії.

— Мій шлях до роботи в Італії почався з того, що після закінчення школи шлях до вищої освіти мені взагалі був перекритий, оскільки моя мати, Ліна Костенко, була тоді в «чорному списку». Щоб здобути вищу освіту, мені довелося «евакуюватися» до Москви. Парадокси системи: в кратері ідеологічного вулкана його затхлий жар часом відчувався менше, ніж в Україні, де переслідування й заборони були щоденною реальністю нашого життя.

Конкурс у Московському університеті був величезний, довелося вступати два роки поспіль, і навіть підсилити вагу моєї золотої медалі піврічним пролетарським стажем роботи в «Київенерго». Вступила на романо-германське відділення філфаку, де якраз формувалися групи рідкісніших мов. Я обрала італійську. Вивчала також французьку та іспанську, займалася старопровансальською культурою. Рівень викладання був високий, клімат цікавий, — кращі мої викладачі пройшли школу інтелектуальної опозиції. Диплом захистила з модерністської італійської поезії — герметизму, опозиційного до фашизму.

Потім приїхала до Києва, працювала в Інституті літератури Академії наук. Інститут світової літератури ім. Горького (Москва) був зацікавлений в італознавчій дисертації й запросив мене до аспірантури. Врешті, тоді в Україні фахівців з італійської культури (а отже, й наукового керівника для мене) ще не було. Адже радянська влада звела до мінімуму вивчення західних культур в республіках. Всі іспити я склала на «п’ятірки», але коли дійшло до марксизму- ленінізму, ось тут уже Система помітила мою присутність — і опустила переді мною шлагбаум. Мені підставили «комісію», що складалася аж з одного (!) старого погромщика, який уславився своєю запопадливістю ще за часів так званої «боротьби з космополітизмом». Він звинуватив мене в тому, що я «искажаю» Леніна, і поставив мені «двійку». Тоді я поступила в аспірантуру Інституту літератури і написала кандидатську на тему українсько-італійських літературних зв’язків від давнини до сучасності. Тоді це ще була крамольна тема! Потім вона вийшла окремою книжкою.

На той час у Римському університеті «Ла Сап’єнца» існував курс української мови — завдяки зусиллям італійського славіста зі світовим ім’ям Санте Ґрачотті. Це була далекоглядна стратегія одного з патріархів західної славістики. Часи мінялися, наукові контакти поглиблювались. Поступово я переставала бути «невиїзною», і 1991 року Римський університет запросив мене вести курс україністики.

— У який спосіб постала кафедра україністики в цьому університеті? В чому полягає різниця між вашою кафедрою та іншими україністичними центрами на Заході?

— Створення кафедри, — а це був єдиний шлях до здобуття незалежного і паритетного з іншими славістичними дисциплінами статусу україністики, — виявилося справою несподівано важкою. Наприкінці 80-х славістика на Заході пережила своєрідний «горбачовський бум»: вибухнула цікавість до політичної та культурної трансформації Східної Європи. Але так само швидко цікавість і проминула, коли зі Сходу Європи почали долинати тривожні сигнали перманентних політичних криз та культурного хаосу. Зважимо й на те, що переважну частину західної славістики традиційно складала русистика. В цих умовах наполягати на необхідності україністики як самостійної дисципліни, до всього ж неприсутньої у жодному із західних університетів, було утопією.

Тим більше, що в Україні, — на відміну, скажімо, від Польщі, Литви, Чехії, — не існує програми культурної інтеґрації в Європу. (Що ж до інтеґрації політичної, то поки що, як бачимо, Україна добровільно провалюється в євразійську летаргію, відбираючи майбутнє у наступних своїх поколінь.)

Тому я вирішила рухатися сама по собі, будувати свою самостійну стратегію, не розраховуючи на інтерес до цього з боку України, а ще менше — на допомогу. Розуміла, що Україна має здобутися на певну культурну видимість у Європі, незважаючи на її трагічно принижений політичний статус. А для цього необхідна саме кафедра як автономний, офіційно визнаний сектор у комплексі славістики. Глибоко впевнена, щоб вийти зі свого «ґетто», україністика має інтеґруватися в зовнішній науковий контекст. Отже, необхідно подати материк нашої культури в зрозумілих для іншої культури термінах. Необхідний діалог, консенсус, але також, коли потрібно, і сутичка, захист власного права бути, власної позиції. А крім того, необхідне знання контекстів, у які має намір інтеґруватися Україна.

Цим пояснюється моє рішення написати книжку «Українська літературна цивілізація» відразу італійською мовою. Вона вийшла друком у Римі 1998 року, в одному з найбільших наукових видавництв Італії «Кароччі Едіторе». За цією книжкою я захистила в Україні докторську дисертацію і перемогла в Італії на загальнонаціональному конкурсі кафедр.

Так у 2000 році постала кафедра. Але, повторюю, «метаболізація» ідеї україністики в Італії була дуже непроста. Доводилося стикатися з досить сильним опором моїй роботі. Були епізоди прихованої або й неприкритої обструкції. З іншого боку, мені пощастило на чудових і солідарних колег, зокрема русистів, а також полоністів, — філологів, істориків, багатолітню співпрацю з якими я дуже ціную. Не можу не згадати про молодих україністів. Джованна С’єдіна закінчує аспірантуру Гарвардського університету і викладає україністику в Неаполітанському університеті. Мої студенти й аспіранти пишуть дипломні та дисертаційні праці про Хвильового і Маланюка, Довженка і Дзюбу, розробляють проблеми влади й культури в період сталінізму та сучасні зрізи актуальних проблем. Вийшла друком «Московіада» Андруховича в перекладі Лоренцо Помпео. А перед тим, у співавторстві з Мар’яною Прокопович, блискучим львівським перекладачем, Лоренцо Помпео надрукував італійсько-український і українсько-італійський словник, який витримав уже два видання (зараз вони працюють над розширеним, академічним його варіантом). Віднедавна працює на кафедрі, і добре працює, молодий філолог і політолог з Києва Олена Пономарева. Велику і особливу подяку я хотіла б висловити Іванові Малковичу, який допоміг поповнити бібліотеку кафедри кращими виданнями київських видавництв. Сердечно дякую за цінні видання також професору Марті Тарнавській та ряду інших американських і канадських колег.

В чому відмінність моєї кафедри від діаспорних центрів україністики на Заході? Перш за все, в офіційній інтеґрованості в систему західної освіти. Моя кафедра є самостійна, незалежна від спонсорів чи інших зовнішніх факторів одиниця в державній системі італійських університетів. Тому кожен крок уперед — це відвоювання життєвого простору для цієї дисципліни, але також свідчення зміцнення її позицій.

А наостанок даймо трохи простору для символіки. У цьому сенсі місто, де постала кафедра, — Рим, — може бути побачене і в символічному ключі. Рим і Київ — дві душі Старого Континенту, серце західного і серце східного християнства. І їхня реальна зустріч між собою — запорука зустрічі України з Європою. Згодьтеся, це проект, над яким варто працювати.

— Як ви оцінюєте ті кроки, які робить Україна для поширення знання про себе в Західній Європі? Чи є вони помітними, значущими?

Україна як держава практично не дбає про поширення об’єктивного знання про себе в Західній Європі. Щоправда, останнім часом відчувається дещо більша увага українського дипломатичного корпусу в Італії до наукових і культурних проектів, пов’язаних з Україною. Але відсутнє головне — системна програма розбудови знання про себе у зовнішньому світі. Власне, втрачений унікальний шанс. З початку незалежності треба було створювати систему підготовки молодих фахівців для роботи з Заходом, для обміну інформацією, книгами, досвідом. На початку 90- х це було можливо. А сьогодні перед нами повстала загроза того, що дедалі більше будуть зміцнюватися позиції культур тих країн, які нещодавно ввійшли до ЄС. Росія як Росія — її геополітична вага й надалі буде гарантією інтересу до її культури. А ось Україна ризикує знову опинитися в безповітряному просторі, перетворитися на сіру мовчазну тінь.

Несподіваними спільниками екс-радянської бюрократії виявилися наші «пофігісти» й «десакралізатори», які рішуче понизили моральний статус України, приписавши їй цілий ряд несимпатичних якостей, на кшталт «вторинності» її культури, «ущербності» історії, «браку» національної гідності і т.д. Все це чудово спрацювало на механізми деструкції образу України.

— ЄС і Україна: як ви бачите сьогодення і перспективи цієї проблеми?

— Основна проблема у сприйнятті України з боку Заходу — не економічні труднощі, а двозначність і непослідовність української політики. Ввійшли до ЄС Литва з її нещодавнім імпічментом та етнічно розколотий Кіпр. За кілька років в ЄС будуть Румунія та Болгарія. Отже, ні кризова економіка, ні відмінність культурного коду, ні навіть політичний скандал не є неподоланними перешкодами на шляху до Європи. Еволюція західного погляду на Україну — виключно негативна. Якщо ще кілька років тому Україна була принаймні гіпотетично присутня в європейському контексті майбутнього, то сьогодні це — перегорнута сторінка історії. Захід сприйняв останню параболу української політики — від гасла «До Європи разом з Росією!» до створення «Єдиного Економічного Простору» — як етапи свідомої руйнації української державності з боку її політичного істеблішменту. І констатував розпорошеність демократичних сил як основу зміцнення позицій цього істеблішменту. Україна бачиться сьогодні як інертний і корумпований політичний простір, що добровільно приймає будь-які форми політичної та економічної експансії з боку Росії, досвід якої свідчить, що фіктивна неодемократія неухильно трансформується в реальний неототалітаризм.

І справжні стосунки України з ЄС почнуться лише тоді, коли офіційний Київ припинить пострадянську риторику «багатовекторних» намірів і звернеться до Брюсселя з конкретною сучасною програмою інтеґрації до Європи, а суспільство вийде з посттоталітарного — і постколоніального — стану.

— Хто вашi колеги? Із ким ви співпрацюєте над розбудовою україністики в Італії? Які перспективи цього співробітництва?

— Сьогодні україністика в Італії вже не є «дебютною» дисципліною. Щораз з’являються нові фахівці, які відкривають для себе Україну як архіпелаг недосліджених і вкрай актуальних для сучасності проблем. Останнім часом дедалі більшу цікавість до України виявляють італійські історики й політологи. Це, власне, було однією з моїх «стратегічних» цілей: вивести україністику в Італії з суто філологічного поля на простір історії. Врешті, це імператив часу: під кінець ХХ століття західна політологія (насамперед британська, французька, німецька) почала вивчати феномен України, хоча ці студії ще не мають системного характеру. Але долаються старі схеми інтепретації, поступаючись місцем новому баченню України згідно з реаліями сучасного світу.

Велику роль в цьому відіграє Італійська асоціація українських студій, створена у Венеції 1992 року, першим президентом якої був професор Венеційського університету Джанфранко Джіраудо. Відтоді україністичні симпозіуми провадяться кожні два роки. Нині президентом Асоціації є відомий славіст, професор Міланського університету Джованна Броджі, яка нещодавно стала іноземним членом НАН України. Проф. Броджі, зокрема, провела вкрай важливий міжнародний симпозіум, присвячений Мазепі, а тепер готує в Мілані конґрес про європейську інтеґрацію (більш того — ре-інтеґрацію!) України. В планах Асоціації створення антології української літератури.

Лише в 2002—2003 рр. було проведено шість міжнародних україністичних симпозіумів. Такої насиченої програми не має, мабуть, жодна із славістичних дисциплін в Італії. Тільки навесні цього року було проведено три семінари в Римі й Ассізі, а на осінь плануємо нові зустрічі, семінари, симпозіуми у Мілані, Римі, Віченці. Україна буде почесним гостем на Пізанському книжковому фестивалі.

Серед позитивних зрушень останнього часу слід окремо сказати про співробітництво з римським Інститутом Луїджі Стурцо на чолі з його президентом, проф. Ґабріеле Де Роза. Це фактично найбільший історик Італії, ім’я, яке має особливу наукову, інституційну і громадянську вагу в Європі. Сьогодні Україна стає чи не центральним проектом наукової діяльності вченого. Після двох симпозіумів («Доба Давнього Києва та її спадок у зустрічі з Заходом»; «Голодомор і смерть української землі в 1932—1933 рр.», і круглого столу про перспективу стосунків між Україною та Польщею, ми нині працюємо над підготовкою симпозіуму про Чорнобиль. Мета симпозіумів, які провадить Інститут Стурцо, — не лише поглиблення наукового знання про ті чи інші факти історії України, а й політичний резонанс «українського питання» в сьогоднішній Європі. Так, на симпозіумі про Голодомор була прийнята резолюція, з якою ми звернулися до уряду й парламенту Італії з проханням визнати Голодомор геноцидом проти українського народу. Резолюція перебуває на розгляді в парламенті Італії. Підтримку резолюції висловив особисто президент Єврокомісії Романо Проді.

Ще одним пріоритетним напрямком є співробітництво з Польщею, насамперед з академічними інституціями Любліна, де працюють блискучі молоді історики, інтелектуальні стратеги європейського масштабу. Взагалі мене вразило в Любліні надзвичайно інтенсивне інтелектуальне життя, яке пульсує ориґінальними ідеями, новим баченням світу. Вкрай цікавими були також зустрічі з русистами, україністами, полоністами і романістами Католицького університету, професурою і студентами. В Польщі виходить величезна кількість досліджень про Україну. Польща і на політичному і на культурному рівні проголошує вхід України до ЄС одним із власних стратегічних пріоритетів. Цікаво, Україна щось про це знає? Вже не кажучи про унікальну атмосферу солідарності, якої так бракує в середовищі українських колег...

Нещодавно я приїхала з Любліна, де брала участь у міжнародному Конгресі ректорів європейських університетів «Вища освіта в Об’єднаній Європі». Це була грандіозна наукова зустріч, замислена й реалізована на такому високому рівні, який сьогодні нелегко собі уявити навіть у Західній Європі. Там я особливо гостро відчула різницю між динамікою Польщі, яка впевнено стає чільною фігурою в європейському культурному житті, і інерцією України, яка покірно готує себе до ролі задушливої провінції вульгарної постколоніальної субкультури Євразії. Важко було пережити ніч 1 травня 2004 року, коли площі польських міст потужно вібрували «Одою радості» Бетховена («Об’єднаємося, мільйони!») — народ святкував входження до ЄС. Але я не дала волі смутку. Бо знаю, що до тієї Європи, яку бачать мої польські друзі, Україна завжди належала і — попри все — буде належати.