Бунтівник і проповідник

«Немає жінки — немає сліз» («No Woman No Cry») заспівав одного разу свою пісню в лондонському театрі «Lyceum» ямайський співак Боб Марлі. Концертна версія цього твору стала в середині 70-х мегахітом. Через кілька років, 1981 року, «Космічного гуру» не стало. І тоді було багато сліз. Дуже багато. Для мільйонів людей Боб Марлі був ким завгодно, тільки не тим, що в шоу-бізнесі йменують «успішним співаком». Він був «невгамовною душею», «богом растафаріанства», містиком і богообраним, чорним Че Геварою. Він був Бобом Марлі.

Народився Марлі 6 лютого 1945 року на Ямайці. Жив у нетрях Кінгстона Тренч-Тауне і ріс без батька, який пішов iз сім’ї незабаром після народження сина. Власне, бунтарський початок, яким багато років потому і прославився співак, з’являється у ранньому дитинстві. А воно було суворим і бандитським. За його вміння дуже непогано битися Боб отримав прізвисько Tuff Gong (Вулканічний удар). Те, що така асоціація його втішала, Марлі довів згодом, давши аналогічну назву своєму звукозаписному лейблу. Природно, ні про які університети не йшлося, і Боб зайнявся навчанням професії зварювальника. Проте не будь цього, він, можливо, ніколи б не зустрів друзів — Пітера Тоша і Банні Лівінгстона. Своїх майбутніх соратників з гурту «The Wailers». Це сьогодні назва гурту не менш романтизована і відома, ніж ім’я їхнього лідера. Але тоді, на зламі 60 х, це був суто ямайський гурт,який ні на що особливо не претендував. Боб і компанія позиціонували себе як «бунтівних і дуже крутих хлопців». Що і стало вирішальним на шляху до слави. Їх почала розкручувати фірма «Island Records», і не в останню чергу тут відіграла роль політика. «The Wailers» були дуже непоганим піар-проектом, як зараз би висловилися. Їхня ямайська музика реггей, збагачена традиційним роком, багатьом припала до смаку.

Одночасно з бунтарством і волелюбністю новий музичний лідер ревно агітував своїх шанувальників, серед яких до початку 70-х вже було півсвіту за растафаріанство — напіврелігію, напів- культ. І, треба сказати, агітація проходила на ура. Хіппі, що засумували було до того часу, знову підняли голови, дізнавшись, що одним з головних атрибутів нової релігії стала марихуана. Проте релігія було зовсім не новою і своїм корінням сягала стародавньої Ефіопії. Можливо, не було б зараз легенди на ім’я Боб Марлі, якби тільки марихуана була рушiєм його ідей. Рано чи пізно сталася б підміна понять. Але начебто несумісні бунтарство і релігія перетворилися на щось нове і захоплююче. Марлі любив епатувати публіку. Спочатку прищепив молоді моду на волосся-дредлоки (проте воно мало більш ефектний вигляд саме на чорношкірих), потім провокаційною лірикою, як, наприклад, у піснях «Buffalo soldier» або «I shoot the sherif» («Я застрелив шерифа»), що каже сама за себе.

1978 року Боб Марлі стає символом політичного примирення двох ворогуючих ямайських партій. Цьому перемир’ю був присвячений великий стадіонний концерт гурту, під час якого Марлі з’єднав руки ворогуючих політиків. Ілюзія щастя здавалася міцною і вічною. Як і здавався вічним сам Боб Марлі. Рак у нього знайшли задовго до 1980 го. Але через ідейні міркування відхірургічного втручання він відмовився (растафаріанство не дозволяло). Проте 1980 року йому раптово стало зле прямо посеред вулиці, та, незважаючи на всі зусилля, врятувати його не вдалося. У такої нестандартної людини і хвороба виявилася найрідша — одночасний рак мозку і легенів. Йому було 36 років. Власне, на цьому можна ставити крапку, тому що доба реггей пішла тоді безповоротно, перетворившись на якісь поп- і диско-версії. І таких альбомів, як «Rastaman Vibration» (1976) або «Kaya» (1978) не буде вже ніколи. Останнім залпом став ретроспективний диск «Legend», що вийшов після його смерті 1984 року. Платівка стала бестселером серед реггі-альбомів, а його продаж становив понад 12 мільйонів примірників.