«Бути українським не номінально, а за суттю»

У мистецький спільноті цей колектив має високий статус одного з флагманів культури. Історія Донецького академічного українського музично-драматичного театру, який було створено на основі трупи харківського Червонозаводського українського театру, в складі якого працювали переважно актори славнозвісного «Березiля», нараховує 80 років. Відзначенню цієї солідної дати нещодавно було присвячено ювілейний вечір у театрі. Взагалі ж, урочистості широко проходили по всьому місту. Розпочалися з привітань і державних нагород у Донецькій облдержадміністрації. Потім вітання і нагороди продовжували «знаходити» своїх героїв на святковому концерті. Численних глядачів зі сцени вітали «Мельпоменою хрещені» актори. У театралізованій, яскравій формі, вони розповідали історію рідного театру, згадували колишні й сьогоднішні вистави, що стали окрасою репертуарної афіші. Йшлося і про знамениту «Енеїду», удостоєну Шевченківської премії, і про нев’янучу виставу «За двома зайцями», і про аншлагові постановки «Зілля», «Кохання в стилі бароко», «Соло для годинника з боєм», «Навіжений Журден», «У джазі тільки дівчата» і ще про багато вистав, яких у репертуарі театру близько 30-ти.

Фрагменти вистав змінювалися театралізованими поздоровленнями колег, гумористичні, дотепні побажання підхоплювались вигуками «Браво!», а ведучі намагалися підрахувати, «скільки ж на цій сцені за вісімдесят років відбулося поцілунків, скільки пролунало ляпасів, скільки було розбито сердець і з якою силою лунав грім оплесків». Так що в містечку, напрямок до якого на сцені жартівливо визначили як «Великі драматюки», було всього. І творчих пошуків, і поразок, і акторських злетів, і режисерських відкриттів, і блискучих мистецьких втілень, і підняття авторитету театру. І було головне — намагання весь час триматися на вістрі духовних потреб суспільства. Театр люблять глядачі, вони пишаються, що в їхньому місті є такий осередок мистецтва, «синтетичний» колектив, митці якого вправні і в драматичному, і у вокальному, і в хореографічному жанрах. І роблять усе на найвищому рівні майстерності.

Привітання міністра культури і туризму України Василя Вовкуна завершилось ефектним жестом — просто зі сцени міністр зателефонував по мобільному і... віддав наказ своїм підлеглим, аби вони готували документи на присвоєння Донецькому українському музично-драматичному театру статусу «Національного». Безперечно, для колективу театру — це найвищий рівень визнання. Отож, відтепер вимоги до власної творчості стануть ще жорсткішими...

Про досягнення донеччан за останні три десятиліття, які пов’язують з далекоглядним керуванням генерального директора —художнього керівника театру Марка Бровуна, і почалася наша бесіда.

— Марку Матвійовичу, розкажіть, з якими особливостями стикається ваш театр в умовах Донецького регіону?

— Мовне питання в Україні було актуальним майже завжди, а на сході та півдні країни, які перебували під більшим впливом спочатку Російської імперії, а потім радянської влади, це питання є вдвічі актуальнішим. Зв’язок мови з духом та життєдіяльністю народу завжди був у полі уваги i вчених-лінгвістів, і філософів, і істориків. Театр, завдяки своїй здатності впливати на свідомість глядачів, може і повинен відігравати важливу роль у цій справі. А на сході та півдні українські театри мають стати справжніми центрами популяризації української мови та національної культури. Власне, таким центром уже давно є наш театр. Розмову про особливості діяльності українського театру на Донбасі слід розпочинати з довідки щодо мовного стану на цій території. Так сталося історично, що від початку активного розвитку вугільної та металургійної промисловості ще за часів Російської імперії у нашому регіоні запанувала російська мова. Стосувалося це переважно робітничих селищ, з яких потім і виросли промислові міста. Цей стан справ активно підтримувала й радянська влада, тому не одне покоління донбасівців виросло російськомовним. Усе це відомі, але важливі для нашої розмови факти. Отож, коли 1933 року харківський Червонозаводський український театр було переведено до Сталіно — центру новоутвореної області, появу українського колективу сприйняли досить скептично. Василь Василько, який на той час був керівником театру, у своїх спогадах писав: «Місцеві старожили дивуються: український театр на Донбасі?... Охочих відвідувати український театр справді було небагато». Зауважу, що тоді для залучення глядача Василько пішов тим самим шляхом, якого наш колектив дотримується і зараз — зацікавлення різних категорій глядачів за рахунок розширення жанрової палітри. Багато російськомовних вистав з’явилося в репертуарі театру під час війни — колектив працював у евакуації в Казахстані, крім того, частину трупи складали актори Іванівського театру музичної комедії.

Після повернення в Сталіно колектив знов робить спробу перейти на українську мову: сім із восьми нових п’єс були україномовними, але це призвело до зниження відвідуваності театру. Життя українського театру залишалося нелегким, і тодішній керівник Данило Лазуренко навіть ставив питання про переведення колективу до Запоріжжя, аби зберегти його саме як український театр. Наступні керівники пішли на поступове переведення репертуару на російську мову. У шістдесятих протягом кількох років на сцені театру не було поставлено жодної україномовної вистави. Не набагато кращою була ситуація і в сімдесятих: щороку ставилося по сім-вісім вистав, і лише одна, максимум — дві були українською. Мовна політика театру залежала від позиції багатьох людей, починаючи від директора, режисера чи художнього керівника театру, закінчуючи керівництвом управління культури області. Були часи, коли в театрі існували російська й українська трупи й коли театр хотіли зробити повністю російським. До речі, ще одна спроба відкрити в Донецьку російський театр була зроблена зовсім нещодавно.

Сьогодні наш єдиний у області український театр за всіма показниками є лідером серед театрів регіону.

— Як же вам вдалося вийти у лідери?

— Одним із пріоритетних завдань діяльності театру для мене як керівника було збільшення кількості українських вистав, намагання, щоб театр був українським не номінально, а фактично. Лише за кілька останніх років українською мовою було створено близько двадцяти вистав за національною класичною та сучасною драматургією, п’ятнадцять вистав за світовою драматургією та п’ятнадцять дитячих вистав. На нашій сцені ставилися твори майже всіх українських класиків. До речі, вже багато років усі без винятку дитячі вистави йдуть лише українською. Ми почали виховувати свого глядача, який би в подальшому без упередження сприймав вистави українською. І сьогодні маємо добрі результати — колишні діти, а зараз студентство із задоволенням ходять у театр, молодіжна аудиторія становить понад третину глядачів. Сьогодні в репертуарі театру 21 україномовна вистава, а російською мовою йдуть лише дві вистави за російською класикою. У вересні минулого року ми їздили на гастролі в Маріуполь, де працює Російський драматичний театр. Там мовна ситуація більш складна, ніж у Донецьку. Вперше ми повезли тільки україномовний репертуар. За вісім днів показали 14 вистав — і на кожній був аншлаг! Але всі ці досягнення далися нам нелегко — за ними роки наполегливої роботи (як творчого колективу, так і адміністрації), адже спочатку треба було привести глядача в театр, утримати його, а потім повести за собою. Репертуарна політика нашого театру є однією з важливих складових, що працюють на високі економічні показники. На сьогодні Донецький академічний український музично-драматичний театр є лідером у своїй групі театрів.

— Таку непросту роботу важко проводити самостійно. Ви відчуваєте підтримку держави?

— Українські театри сходу та півдня країни з переважно російськомовним міським населенням — це особлива група, а тому вони потребують особливої уваги та підтримки держави. Про це говорилося ще п’ять років тому на виїзному засіданні комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності, що проходило спільно з профільною комісією Донецької обласної ради. Тоді проект рішення, в якому були викладені проблеми театрів та шляхи вирішення цих проблем, було передано на розгляд Кабінету Міністрів України. Але ми й досі мало відчуваємо підтримку держави.

Тоді ми говорили про необхідність створення на базі кількох театрів-лідерів Центрів розвитку театрального мистецтва, де б упроваджувалися нові методи, проводилися дослідження, творчі та адміністративні експерименти, які б стали базою створення нових кадрів. Це є актуальним і зараз. Хотілося б відчувати й фінансову підтримку українських театральних проектів.

Як мені здається, зацікавлена в популяризації державної мови та національної культури країна повинна підтримувати саме ті колективи, які їй у цьому допомагають.

— З отриманням нового статусу театру (гадаю, це питання вже вирішене) на що ви спрямовуватимете творчі зусилля колективу?

— Історія нашого театру багата на різноманітні події, але за будь-яких обставин і поворотів долі театр ставив перед собою одне, найважливіше завдання — служити, насамперед, глядачам. Гадаю, і в новому статусі це завдання буде для нас пріоритетним. Заради глядачів народжуються нові ідеї, створюються вистави. Я гордий тим, що більша частина мого життя була присвячена служінню Театру. В ньому — моя душа, моє серце, всі мої прагнення і сподівання.