Чарівні ідіотки, cюр 37-го, поминальні молитви

Кінофестивалів, як відомо, нині величезна кількість — у всіх куточках світу. Окрім усього, вони є ще й майданчиком для прокату фільмів, які не мають перспектив комерційного показу. Попри значний консерватизм сучасної кінокультури, «просунуті» стрічки усе ж з’являються. Це продукт лабораторної роботи, який не піддається стандартизації. Однак уявімо, що фундаментальну і власне експериментальну науку відсунули на задній план: давай тільки те, що одразу можна посунути в життя... Не було б у нас сьогодні телевізорів і комп’ютерів, авто і... А в кіно подібна тенденція існує. Запитується: навіщо вигадувати велосипед? Маси хочуть хавать, що тут вигадувати? Навіщо — і так хрумають за милу душу... У підсумку кінематографічна мова розвивається повільно, а фільми надто часто нагадують жуйку, яку випльовують по вживанні.

СИРЕ Й ВАРЕНЕ

«Белые Столбы» — назва селища у Підмосков’ї, де розміщено Держфільмофонд Росії (у недавньому минулому СРСР). Його засновано у 1948 році, хоча ще в 30-ті створили фільмосховище... Кажуть, після того, як Сталін стурбовано поцікавився, чи довго житиме його улюблений фільм «Чапаєв». У перші десятиліття існування кінематографа мало хто вважав його за мистецтво. Подивилися — й добре, на смітник, в помийницю. А ще ж і плівка була горючою, згорала за мить. Відтак від періоду «німого кіно» лишилося відсотків двадцять стрічок — решта відійшла у вічність. І тепер немає більшої радості, як відшукати сотню другу метрів старезної плівочки і спроектувати на великий екран. Хоч би якою рукою зроблено фільм — геніального Чапліна чи рядового трудівника екрану: кайф він і є кайф.

Узагалі, на Заході, перегодованому «вареним» і «дієтичним», нині (принаймні в середовищі інтелектуалів) в моді «сире» й екзотичне. Яка-небудь африканська стрічка, не бозна-як знята, а добре би й на старій і потертій чорно-білій плівці, викликає захоплення. Картина нашого Ігоря Стрембицького «Подорожні» спиляла короткометражну «Пальмову гілку» з ідольського дерева позаминулорічних Канн не в останню чергу тому, що її стилістика вочевидь близька первісному кіно Люм’єрів. На одному з найшанованіших світових кінофорумів, Берлінському (що триває у ці дні), в останні роки перемагають фільми, в які залучене сире, необроблене пальне живого соціального життя (до прикладу, «ведмеже золото» минулоріч виграла боснійка Ясміла Збаніч зі своєю «Грбавіцею», у 2005-му — південноафриканська «Кармен у Халієтші»).

Держфільмофонд Росії уже в одинадцяте проводив свій фестиваль архівного кіно. Одна із цілей і полягає в тому, аби нагадати: кіно є мистецтвом, яке потребує радикального і повсякчасного контакту з реальністю. Коли цього принципу дотримуються, саме кіно і обертається тією реальністю. Тому одне із правил добору програми — показують не шедеври (хоча б тому, що вони більш-менш відомі й поширювані досі), а кіно рідкісне, мало, а то й зовсім невідоме. Аби подивитися, як і настільки в ньому відбито історичні реалії, як і настільки та екранна дійсність могла програмувати соціум, разом із мізками мільйонів людей.

«Наш принцип, — говорить художній керівник фестивалю, перший заступник генерального директора Держфільмофонду Володимир Дмитрієв,— показувати з різних причин невідоме. Ми не любимо популярних стрічок і прагнемо показати гостре, несподіване і нове». Причини для показу вишукуються різні. Найчастіше «датські», ювілейні. Скажімо, одну із постійних рубрик поіменовано «Великі століття». Пошанували тих, хто народився 1907 року — акторів Зою Федорову, Кетрін Хепберн (куди більше у нас відома Одрі Хепберн; а я би дуже рекомендував нашим телевізійним каналам добути фільм «Адамове ребро», витвір Джорджа К’юкора 49-го року — смішно надзвичайно), Лоуренса Олів’є (він відомий і режисерськими роботами), режисерів Іва Аллегре (не дуже відомий у нас француз незрідка відтворював образи людей, що зазнають фіаско, принижених і ображених; саме таким є фільм «Такий хороший маленький пляж» 48-го року з Жераром Філіпом: поєднання поезії й відкритої соціальної емоції, гострого соціального матеріалу), Анрі-Жоржа Клузо (його «Манон» стала подією і відкриттям)...

А ось ще один ювіляр — американський режисер Фред Ціннеман. Європеєць, народжений у Відні, він пішов уторованими стежками і опинився в Голівуді. У радянському прокаті був лише один його фільм — мюзикл «Оклахома» (1955), який не варто плутати з «Оклахомою, якою вона є» (1972) Стенлі Крамера. Ціннеман відомий як режисер, що тяжів до простих історій, які вибудовувалися ним з великою наполегливістю. На фестивалі показали його «Чоловіків» (1950) з дебютантом Марлоном Брандо у головній ролі. Майбутній небожитель уже тут окреслює силует своїх персонажів: міцний чоловічий характер, в якому, одначе, живе передчуття невідворотної драми. У фільмі молодий солдат на ймення Кен отримує важке поранення на війні, стає інвалідом, прикутим до ліжка. Та все ж його наречена Елен (Тереза Райт) наполягає на весіллі. І — першою не витримує випробування... Усе ж таки хепі-енд. Власне те, що трохи пізніше воскресить Новий Голівуд, напрям, що складеться усередині 60-х: соціальний матеріал, живий соціальний біль, й водночас утримування певних жанрових рамок.

У сьогоднішньому кіно, українському і російському, надто рідко зустрінеш подібне сполучення. Тим часом це було і в нас. Простий приклад — фільм київського режисера Костянтина Єршова «Грачі», зроблений на початку 80-х. Судова драма, детективна сюжетика. Й водночас лірико- філософська підойма в основі. Нині доволі жорстко розводять соціальний матеріал і жанрове кіно. Може тому, що соціальні та політичні проблеми радше асоціюються з телевізійною картинкою? Одначе ж на Заході не те — на фестивалях ми доволі часто зустрічаємо масштабне за енергією соціальної аналітики і способом мислення кіно. Яке не цурається пам’яті жанру, себто можливості стабільного контакту з масовою аудиторією...

ФОБІЇ ТА КОНФРОНТАЦІЇ

До реалій сучасного кіно ближчим виявився фільм «Аламо» (1960) ще одного «столітника» Джона Уейна. Він і фільм поставив, і головну роль у ньому зіграв. Той самий Уейн, який колись, у повоєнному 48-му, уразив радянських глядачів у саме серце по виході в прокат нібито «трофейного» фільму «Мандрівка буде небезпечною». Такою була прокатна назва знаменитого фільму Джона Форда «Диліжанс» (1939). Пригадуєте? Чистісінький тобі вестерн, в якому герой Уейна втілює в собі усі чесноти романтичного героя: прекрасно стріляє, скаче на коні, виявляє абсолютну безстрашність і недосяжність для куль. Казковий персонаж, і все тут. Разом з тим він гармонізує соціум, дбаючи про настання справедливості. Й тим самим розтоплює серце шерифа, котрий відпускає його на волю, попри негаразди із законом.

А от в «Аламо», де відтворено події 1836 року, нічого цього немає. «Патріотична епопея» — так визначили жанр стрічки упорядники фестивального каталогу. Ну, така собі американська «9 рота» — невеличкий загін північних американців гине, одначе затримує наступ мексиканців у Техасі. Усе це триває мало не три години і вбивчо нудно. Стільки сил та вміння покладено на відтворення масштабних батальних епізодів, і все заради простенької істини, що самопожертва і є найвищою формою патріотичного діяння.

Показом того, що саме є патріотизм, частенько були стурбовані і автори радянських фільмів у 1937-му році, коли настав час Великого терору. Одна із Бєлостолбовських рубрик була означена як «Кінорепертуар 1937-го». Сталін тоді дочавлював своїх політичних супротивників, водночас стежачи за витворенням чітких і доступних масам стереотипів. Ось білоруська «Дочка Батьківщини / Дочь Родины» Володимира Корша- Сабліна. Голова колгоспу, молода жінка Паша (Зоя Карпова) не одразу розпізнала ворога у Гнатові (Геннадій Мічурін), який довго удавав із себе зразкового будівника соціалізму. І в «Шахтарях» Сергія Юткевича (тут сподобалася операторська робота Жозефа Мартова, який не втратив смаку відтворювати атмосферу кадру, фактурність тканини життя) ворогів так само не одразу впізнали — хоча то були справжнісінькі троцькісти. Уважнішими треба бути, людоньки, бо ж ворог він ось, поруч тебе... Програмування певних соціально-психологічних стереотипів у ті часи виявилося цілком успішним, як ми знаємо, — на те воно й «найважливіше з усіх мистецтв», кіно радянське.

У 37-му робили, звісно, й кіно для дітей. Білоруський «Концерт Бетховена» Володимира Шмідтгофа і Михайла Гавронського, хоч як це дивно, у чомусь випереджає відому усім «Волгу-Волгу» Григорія Александрова. Та сама нехитра ідея про те, що справжні таланти — серед простого народу, дуже схожою є і спосіб транскрибування музичного матеріалу. Інший дитячий фільм зроблено в Україні — «Том Сойєр» Лазаря Френзеля з Євгеном Самойловим в одній із головних ролей. Актор пішов від нас минулого року (у віці 94 років!) й відтак пам’ять про нього піднеслась на архівних «Столбах». Самойлов прожив доволі яскраве життя в кіно і театрі, а його слава почалася з фільму Олександра Довженка «Щорс», де він зіграв головну роль.

Традиційним на архівному фестивалі є розділ «Конфронтація» — коли зіштовхуються фільми, засновані на різних політичних та світоглядних полюсах. Цього разу буцались стрічки шпигуноманського крою. До бар’єра викликали фільми француза Едуара Молінаро та радянських режисерів Герберта Раппапорта та Адольфа Мінкіна. У першому випадку йдеться про «Чарівну ідіотку» (1963) з Брижіт Бардо у ролі сексапільного дитяти, яке у фіналі обертається посвяченим у всі тонкощі розвідувальних операцій... Про шпигунів оповідається у доволі яскравій комедійній формі. Натомість ленфільмівський «Гість» (1939) позбавлений усмішок і суворо засуджує ворога-супостата японського походження, який спробував пошпигувати. Ага, нічого не вийшло — мисливець-ненець Авок послідовно вивів його на чисту воду.

Політичний відтінок мало й нагадування про традиції грузинського кіно — у світлі російської грузинофобії останніх місяців. Як бачимо, вона охопила не всіх. Показали кілька не дуже відомих, знов- таки, фільмів, починаючи від «Останнього маскараду» (1934) Михайла Чіаурелі, стрічки, що викликала свого часу схвалення Сталіна. Від того і почалася стрімка кар’єра грузинського режисера в Москві — Чіаурелі став, що називається придворним режисером, автором пріснопам’ятних «Клятви», «Падіння Берліна», «Незабутнього 1919-го»...

Ще один кавказький слід — представлення маловідомого документального фільму Сергія Параджанова «Акоп Овнатанян» (Єреванська студія документальних фільмів, 1965). Десятихвилинна стрічка про вірменського художника-портретиста, яку показували раніше в Києві. А прем’єрою фестивалю став фільм Левона Григоряна «Спогади про Саят-Нову» — своєрідне розшифрування іншого параджановського фільму, який колись, на початку 70-х, зазнав примусової трансформації і вийшов у вкрай обмежений прокат під назвою «Колір гранату». До речі, цю та ряд інших робіт Григоряна можна буде побачити і в Києві, в Будинку кіно, 23 лютого. Водночас з презентацією книги Кори Церетелі «Сергій Параджанов. Коллаж на фоне автопортрета»...

Ще один прем’єрний показ — фільм «20-ті — початок ХХ-го» Івана Твердовського. Це монтажна стрічка, в якій хроніка 20-х прозирається на предмет визначення в ній процесів, що багато що визначило у цілому столітті.

Архівна плівка і містить у собі колосальну інформацію як про наше минуле, так і про майбутнє. Тож, переглядаючи забуті фільми, починаєш здогадуватися, що день грядущий нам готує. І фобіальні страхи, й шпигуноманію, і дешевий блиск патріотизму, який зводиться до відданості отцям нації... Багато що. І не уникнеш, знов і знов наступаючи на ті самі граблі. Як би ж ми вчились так, як треба, то й мудрість би була своя, не позичена. Ні, треба, треба дивитись старі фільми, — вони коли й брешуть, то так одверто, що хочеться порадіти за їхніх авторів. Бо нині обманюють куди винахідливіше й цинічніше. Теж висновок — раніше маніпулювали масовою свідомістю не так вправно.