Часи війни і гламуру

Вічні сюжети існують. І не лише тому, що вони  етично глибокі і філософічні. Вічними бувають найбанальніші слізні  розповіді, і коли  слухаєш їх від жалю стискається серце, а розум  застигає в здивуванні. Одна з найпопулярніших — про «Даму з камеліями», паризьку куртизанку Марі Дюплессі, що стала, після смерті, завдяки театру і опери, фантастично знаменитою. У мелодраматичному викладі Александра Дюма-сина і музичної версії Джузепе Верді, історія нещасної француженки, яка померла від сухот у віці 23 років в Парижі на шовкових простирадлах, перетворилася на гімн щирому і полум’яному коханню.

Проте з часом монопольні права театру і опери на сумну долю одягненої в розкішні криноліни Маргарити-Віолети були затребувані іншими видами мистецтв. До кінця ХХ століття на екранах  демонстрували більше двадцяти варіантів «Дами з камеліями», включаючи сентиментальну кіносагу під назвою «Дійсна історія дами з камеліями».  Не менш успішним, хоча і не настільки урожайним виявився балет: свої блискучі версії на світових сценах презентували Джон Ноймаєр, Фредерік Аштон та інші.

Власний балет на цей чутливий сюжет вирішила отримати і Національна опера України. Але запрошувати балетмейстера зі світовим ім’ям не стала, а вирішила обмежитись місцевими силами в особі хореографа Аніко Рехвіашвілі, диригента Олексія Баклана і художниці  Наталії Кучері. Оригінальність підходу начебто гарантувало те, що ані Верді, ані Шопен, ані Ліст цього разу звучати не будуть, а музична тканина вистави виникне з мелодій Бетховена, Брамса, Пахельбеля, Форе, Елгара і навіть Стравінського.

Заміна написаної «під ногу» музики, а саме так  створювали музичну концепцію балетів П. Чайковський, І.Стравінський, С. Прокоф’єв, Д. Шостакович, підібраними на удачу мелодіями-шлягерами, покликана була забезпечити виключно зрозумілий виклад знайомого сюжету, тим паче, що після Баланчина таке отанцьовування симфонічної музики стало вседозволеним. Сучасні балетмейстери дедалі частіше стали вдаватися до подоби попурі з класики, колись прийнятному лише у фігурному катанні. Проте, навіть при тому, що нинішній глядач і слухач далеко не завжди знає, кому належить та або інша мелодія, і з якого  приводу вона написана, хореографи  керувалися програмністю музики, її загальновідомим тематитизмом.

У київській «Дами з камеліями» принцип попурі використано з великою мірою відваги, внаслідок чого вся музика, що звучала одним накатом у виставі, стає подобою «повсті» для вух. Концентрація чуттєвих мелодій перетворює глядача на слухача, який блаженно заплющує очі і  віддається Брамсу. Але навіть на слух, не дивлячись на сцену, милий «Привіт кохання» Е. Елгара, цілком доречний у випадку з танцювальною історією Марі Дюплессі, не зовсім врівноважується з жалобною мелодією Л.-В. Бетховена, яка використовується для нагнітання драматизму в амурних переживаннях кокотки.

Тим часом, не дивитися на сцену — означає  позбавити себе  споглядання театрального кітчу. Очі округляються, побачивши винахідливо задрапіровані розкішні завіси, архітектурні елементи, що відсилають то до сецесії, то до псевдокласики, а то до інтер’єрів сучасних п’ятизіркових готелів. І, нарешті, зовсім «приголомшує» уяву сотня ошатних дорогих костюмів кордебалету, на тлі яких особливо виділяється фіолетова сукня солістки Анастасії Шевченко.

У випадку шоу, чуттєвої музики і помпезних декорацій цілком вистачило б для певного емоційного впливу на публіку.  Але в гранд-балеті, навіть сучасному, без повного набору адажіо, варіацій, масових танців кордебалету і всього іншого не обійтися! Для «майстрині вальсів» Аніко Рехвіашвілі ефектно організувати сцени балів не було особливо складно: тут навіть є натяк на класичні двійки і трійки, що змінюють одна одну  для демонстрації віртуозної техніки. При цьому сама віртуозність у цій «підтанцювальній» хореографії відсутня. Мова рухів  у «Дамі з камеліями» до банальності проста і однозначна, а танцювальні комбінації немов узято з класичного балеринського уроку.

На додачу до всього, діючи за схемою раннього романтичного балету, більшість ключових сцен — зустрічей, розставань, освідчень, балетмейстер ставить як мімічні, а не танцювальні. Драматизм стосунків поміж героїв представлено жестикуляцією, різким скиданням голови, а не танцем.  І тому адажіо, що складається з одноманітних арабесків, поволі чи по неволі,  сприймається лише як доповнення до відеопроекції падаючого снігу. Єдиним вражаючим фрагментом, сенс якого дійсно виражений мовою експресивного танцю, виявляється сцена освідчення Марі з Александром, батьком молодого письменника (Владислав Іващенко) у другій дії. Сцену вирішено динамічно і яскраво, але вона здається вилученою з іншого балету, наприклад, авторства Бориса Ейфмана, і стилістично аж ніяк не співвідноситься з милою сільською  пастораллю, розіграною під музику Йоганна Пахельбеля в першій дії.

А втім, для виконавця головної партії Анастасії Шевченко  стилістична відмінність різних епізодів зовсім не перешкода: танцює вона все однаково жорстко, по-спортивному кидаючи тіло і змахуючи руками. І навіть в дуетному танці з коханим Александром (Денис Недак) вона умисно примхлива, позбавлена чарівності і любовної млості. Єдиним же справжнім коханим Марі Дюплессі у виставі виявляється Олександр Шаповал (Герцог де Гіз), що створив яскравий сценічний характер. Його танцювальна партія також скромна, як і в інших, але він не обмежується ілюстрацією пристрастей, а втілює відчай і сум’яття глибокого любовного почуття, яке зробило навколишній цинічний світ чужим йому.

Так талановитий танцівник Олександр Шаповал корегує реальну долю паризького гульвіси, а слухняна балерина Анастасія Шевченко уникає чарівності знаменитої куртизанки. Більше того, паризька вітальня з першої дії нагадує хол торговельного центру, де для зацікавлення покупців поставлено рояль, а обстановка балу —   гламурну тусовку нинішнього зразка. Вочевидь, такі зближення зовсім не випадкові, а придумані постановниками, щоб зближувати часи і запаралелювати долі дам напівсвіту.

Нічим іншим, ті, хто випускав прем’єру «Дами з камеліями» під час війни, в цьому життєвому сюжеті, що отримав літературну обробку 1848 року, не переймалися. Адже той гламурний світ, так само як і наш, веселився, розважався і трохи страждав, коли, як пишуть підручники історії «в Парижі відбувалися барикадні бої, і студенти, робітники і національна гвардія вимагали зречення короля». Саме тоді історія жорстоко переверталася, Європа міняла обличчя, а Франція ставала республікою. Звичайно ж, Марі Дюплессі могла всього цього не помічати, але все це бачив і відчував реальний бунтар Ференц Ліст, також присутній у виставі. Кров і гнів лилися рікою, руйнувалися монархії, розгоралися війни, спровоковані людьми в позолочених камзолах і, навряд чи хтось взагалі цікавився Дамою  з камеліями.  А чому ж тоді нам має бути цікава ця банально-слізна розповідь про гламур, задрапірований в дорогі тканини...