Червоні чоловічки

Білоруська письменниця Світлана АЛЕКСІЄВИЧ в інтерв’ю «Радіо Свобода» розмірковує про причини нинішньої української кризи, про спонукальні мотиви російського народу, який схвалює анексію Криму, і про те, до чого це може призвести.

— У нещодавній статті про Росію після Криму в німецькій газеті Frankfurter Allgemeine ви пишете про повернення до сталінізму в Росії на хвилі патріотизму. До сталінізму, тільки православного. Чому таке стало можливе в Росії?   

— Причина одна: цей маленький червоний чоловічок зачаївся, залишився жити з відчуттям поразки. Тому що, по-перше, не він зробив те, що називається «перебудовою», це робив Горбачов і купка інтелігенції. А маленький червоний чоловічок прокинувся несподівано в абсолютно незнайомій йому країні. Він не хотів нічого, крім того, щоб добре жити. І ніхто не займався вивченням минулого, не читав Солженіцина, Шаламова. Очікування не виправдалися, тому що вийшов дикий капіталізм, людей пограбували, країну розікрали. Звичайно, відчуття реваншу є, бажання маленької переможної війни, і воно дуже глибоко сиділо. І це імперське відчуття великої Росії. Пояснення найбанальніші. Єдине, можу сказати, що це не один Путін, це дійсно Путін в кожному з росіян. Я втратила дуже багато російських друзів, і їх так збуджували слова «аншлюс», «анексія»... І цей маленький червоний чоловічок — це не обов’язково який-небудь роботяга, це і влада, хоча у них гроші з кишені сиплються, і все одно свідомість абсолютно червона. Для Європи вони все одно шпана, тут все інакше влаштовано. Тут механізм вільної громадянської держави, і це вже налагоджений механізм громадянської побудови суспільства. 20 років — це, напевно, маленький термін. Пам’ятаєте велику суперечку в російській літературі Шаламова та Солженіцина? Солженіцин говорив, що табір очищає людину, піднімає, з табору людина виходить великою. Шаламов говорив, що табір — досвід, який нічого хорошого не навчає, він розбещує людину, він потрібний лише в таборі. І ось цей маленький червоний чоловічок вийшов з табору. І що він зробив через 20 років? Він знову побудував табір. Додалося лише православ’я у найбільш мракобісному його варіанті.

— А в Криму теж був цей маленький червоний чоловічок?

— Я думаю, тут є провина й України. Україна, звичайно, абсолютно не мала тих ресурсів. У мене багато родичів в Україні, і люди живуть у скруті. І здалека починається ідеалізація цієї величезної країни. Адже ми всі — люди з суспільства насильства, у нас немає іншого досвіду життя. Тому будь-який прояв сили здається величчю. Я думаю, що Крим дійсно проголосував за входження до Росії. Мені самій Севастополь здається російським містом. Однак все те, що сталося, і те, як це сталося, мені здається нецивілізованим. Насилу збудували після Другої світової війни цей мир, насилу якісь правила встановили, і раптом виявляється, що все це можна підірвати за декілька тижнів. Я живу з абсолютним відчуттям поразки, яке є зараз у багатьох людей мого покоління, тому що Путін абсолютно поховав мрію про те, що Росія буде європейською. Адже ми також від них дуже залежимо, на жаль, ми дуже пов’язані. У нас, в Білорусії, є європейські шляхи, але тепер нам продемонстрували таку силу, що вже, я думаю, Лукашенко опинився на короткому повідку, йому вже точно не вирватися. Такі темні енергії, коли вони вириваються з народу, мають доволі тривалу відцентрову силу, і вони, я думаю, будуть дуже довго існувати, можливо, і не одне покоління, декілька поколінь точно будуть заражені цим усім. Для сучасної російської еліти, на мою думку, не існувало серйозно ні української держави, ні білоруської держави. А те, що ми говоримо тут російською мовою, це наші глибокі історичні проблеми, тому що, дійсно, невеликий народ увесь час пригноблювали, він ніколи не жив своїм життям. І це аж ніяк не політичний задум, це наші внутрішні історичні проблеми, наші власні комплекси.

— Як Ви вважаєте, що далі буде з Україною?

— Мені здається, що справа може дійти навіть до партизанської війни в деяких областях України. Однак мені віриться, що це все-таки сильний народ. Мені подобався і перший Майдан, і другий Майдан, мені подобалися люди, які це робили. Що стосується другого Майдану, там є проблеми з «Правим сектором», з радикалами, проте мені подобалися самі люди. Але політики, які потім розмінювали цей Майдан, перетворювали його на щось інше, це вже абсолютно інший бік справи. І мені здається, що Україна дуже слабка зараз, і якщо Європа, Америка не допоможуть Україні економічно, політично, то це буде дуже трагічно. Це дійсно може стати такою собі Югославією тут поруч. Адже народ там дуже погано живе, і є озлоблення. І бідну людину змусити когось ненавидіти доволі легко. А якщо більш-менш утримають економічну ситуацію, якщо знайдеться лідер, не такий пристрасний, як Тимошенко, якась сильна, розумна особистість, свідома людина, яку прийме Захід, з якою і Росія рахуватиметься, — мені здається, цього разу Захід досить згуртований, і Росія відчула силу Заходу, — тоді збережеться українська держава. Я дуже багато людей знаю на Україні, вони вірять у своє майбутнє. Напевно, треба жити там, щоб це відчути. Наскільки я розчарувалася в деяких своїх російських друзях, настільки мене захопили українські люди. Мені здається, що в цієї країни є майбутнє, але зараз у неї дуже важкі часи. Щодо Путіна, я думаю, що йому все-таки не дозволять ці військові походи здійснити, і у мене відчуття, що він і сам цього не хоче. Але він просто узяв на себе певну роль, місію таку, і тепер він змушений їй відповідати. А, власне, маленькій людині важко весь час бути великою, в своєрідній такій месіанській позі. Мені здається, що його занадто містифікують. Росія сьогодні не така сильна, щоб кидати виклик світові.

— Путін говорить про бандерівців, говорить, що вони не визнають нову владу?

— І я думаю, що вони навіть щиро в це вірять. Все виходить з тільки з того, що вони не ставляться серйозно до України як до окремої держави. Їм здається, що хтось, хто зійшов із цього російського шляху, — це своєрідні зрадники. Вони навіть зі своєю елітою розборки там влаштували: якщо ти не з нами, то ти вже «націонал-зрадник». На цьому фоні навіть Лукашенко менший диктатор, ніж Путін. У будь-якому разі у нас немає цих диких законів про сексуальні меншини, про захист православ’я. Я навіть здивувалася, що ми не повторили всіх цих дурощів. Так само, як нам складно і з європейцями. Тому що вони абсолютно не можуть нас зрозуміти. Ось мені здається, що США та Європа поводяться дуже розумно. Що я чую у своєму колі й у російському? Що це слабкі політики. А це сучасні політики, це політики, що представляють суспільство, людей, які зовсім не хочуть взувати чоботи, брати до рук автомат і кудись іти. Люди люблять життя, вміють жити, у них інші цінності абсолютно. Жоден військовий тут не скаже, як нещодавно говорив Грачов, що «наші хлопці вмирають у Чечні з посмішкою». Таке могла сказати людина, яка... ну, я не знаю, вилізла звідкись з барикади, на якій провела все життя.

svoboda.org