Червоний сміх Тарантіно
1992 року двері до всесвітньої «імперії кіно» були вибиті веселим і п’яним чоботом Квентіна Тарантіно — режисера, сценариста і актора, який дуже полюбляє називати своїх глядачів ідіотами і гівнюками. Попри це, захоплені «тарантінівським» мистецтвом громадяни із несамовитою наснагою п’ють пролиту ним на екрані кров, всотують мед його безпросвітного «факання» і трусять гаманцями, утворюючи черги до кінотеатрів у дні його прем’єр. Після «Кримінального чтива» Тарантіно став живим класиком, апостолом нового кіно, визнаним корифеєм. Від нього шаленіють як махрові поціновувачі Бергмана, так і «круті мени» з обличчями бультер’єрів.
Лише нещодавно я натрапив у відеопрокаті на перший фільм Тарантіно — «Скажені пси». Хлопець за прилавком намагався всучити мені ще й кілька касет «нє хуже» — нові м’ясорубки з Долфом Лундгремом і Брюсом Віллісом. Коли я повертав касету, «прокатчик» поцікавився: «Ну як тобі?» Я знизав плечима, бо й справді не знав, що відповісти. Тоді господар касет, насупивши брови, задумливо мовив: «Просто в Тарантіно нада внікать!» Мені чомусь одразу пригадалася «промова» Тарантіно в «Чотирьох кімнатах», де він грає самого себе: «Скільки покидьків подивилися мій останній фільм?»
Отже, це іронія та пародіювання. Все, що робив Тарантіно до «Джекі Браун», — нахабний сарказм, жанр стьобовий, а тому й розважальний. Він полюбляє наголошувати на своїй «ентомологічній об’єктивності» та цілковитій правдивості. Він досліджує і демонструє поведінку механічних людей, чиє життя — сума інстинктів. Герої Тарантіно стріляють на червоне світло і трахаються на зелене. Інтелектуали падають зі стільців, бо вбачають у цьому знущання з голлівудських штампів і традицій, а решта глядачів задовольняється первісним реготом над однозначними придурками.
Кажуть, що сміх подовжує життя. Одначе я не знаю, чи поширюється лікувально-терапевтичний ефект усмішки на клінічних дебілів чи олігофренів. Все-таки, іноді сміх може й лякати: один із героїв Віктора Гюго сміявся вічно, бо мав відкоригованого ножем рота. І якщо ще в ХVII столітті іспанські продавці потвор — діди сучасного шоу-бізнесу — легко налагодили хірургічне виробництво кумедних калік, то нині їхні нащадки суттєво «гуманізувалися» і безкровно продукують виродків на всі смаки. І якщо Девід Лінч намагався показати таку механічну людину трагічно («Голова-ластик»), то Квентін Тарантіно зробив із сучасного дегенерата вельми симпатичного хулігана. І шквал насильства у своїх стрічках доводить до такої концентрації, аби було смішно й огидно водночас (більшість смачних коктейлів — це поєднання «несумісних» на перший погляд компонентів). Тарантіно пропонує комплексне задоволення: не лише добряче випити, а й славно поблювати. Втім, багато хто думає, що розуміє пародійний засяг режисера і його високодуховні орієнтири. Хоча насправді Тарантіно ще в дитинстві «торчав» від фієсти насильства та крові у фільмах категорії «Б» і зберіг це захоплення донині. Взагалі, мені здається, що всі закохані в Тарантіно постмодерністи помічають у його роботах значно більше алюзій, прихованих цитувань і пародійних сцен, ніж їх там є насправді. Такі от пошуки чорної кішки там, де вона могла б пробігати.
№181 23.09.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
