Чоловіча поезія

Перебутого та пережитого ним за вмістом і змістом вистачило б на кілька бухгалтерськи розважливих осіб. По закінченні у 1984-му десятирічки І. Павлюк два роки повчився в Ленінградському військово-інженерному училищі, яке готувало кадри для космічного центру Байконур. За покликом поезії, але зі скандалом, вирвався з училища, за що загурчав аж у Забайкалля, де будував автомобільну дорогу, паралельну БАМу, і потай писав вірші. Повернувшися на рідну Волинь, закінчив Львівський університет з відзнакою, захистив кандидатську дисертацію. Злітав до Нью-Йорка, де попрацював у пивбарі «монахом», промандрував усю Америку — од Вашингтона до Мексики. Нині — старший науковий співробітник Інституту літератури ім. Тараса Шевченка, доцент Національного університету «Острозька академія». Автор понад 300 публікацій в періодиці, кількох монографій, книжок поезій та прози...

Я вдався до цього послужного списку Ігоря Павлюка, бо таки й справді поет — це його біографія й у прямому, й у переносному розумінні. І, як на перший погляд, життєпис насичений та вдатний. Та коли нагадати, що мати Ігоря майже одразу по його народженні пішла за вічну межу, то спектр життєпису отемніється крилом трагічності. І тоді «через терни до зірок» стосовно Павлюка — не просто розгорнута метафора, а постійне долання всупереч накресленням долі. Чим прихиляє до себе і сама особистість поета, і його творчість? Та — передусім! — відкритістю й одвертістю.

Ці риси характеру притаманні лише одчайдухам. «Авантюрність моєї вдачі...» — починає свій автопортрет Ігор Павлюк.

Ну хто б із нинішніх версифікаторів зважився на подібне саморозкриття?! Осмілюсь, проте, уточнити: певно ж Ігор Павлюк «авантюрність» подавав у розумінні «вибуховості» свого характеру, що проростало в несподівані рішення. Отже, найближче до його натури тулиться «ризиковий хлопець». Виростаючи без матері, йому довелося раніше од своїх ровесників ставати дорослим і приймати рішення. Саме ця обставина значною мірою й зумовила інтонацію та енергетику його поезії.

Вже неодноразово зауважував: в українській поезії певного періоду почало втрачатися чоловіче начало. Брала гору якась плаксивість, своєрідний мазохізм: скажімо, у взаємостосунках з жіноцтвом всі гріхи брало на себе козацтво. Ця, пробачте, обабленість, згорбленість неприємно вражала. Тому стужене по чоловічій м’язистості читацтво так потяглося до Висоцького, який заговорив хриплуватим голосом чоловіка з недбало розстібнутим коміром, одчайдуха, вірного побратимству, по-солдатськи прямолінійному, котрий плював на умовності зашнурованого суспільства, не підлаштовувався під начальство.

Саме цей мотив Висоцького, що виростає з кіплінгівських солдатських маршів і балад, озвався в поезії Ігоря Павлюка і одразу ж привернув увагу загалу. Послуговуюсь словом «озвався» в жодному разі не в значенні наслідування. Тим паче, що «полублатне арго» Висоцького, органічне в стихії російської словесності, чуже дещо пом’якшеній і сповільненій українській мові. Відтак чоловічі м’язи Павлюкової поезії нарощуються на суто українському ґрунті. І найакцентованіше це проступає у скомпонованій ним книзі «Україна в диму» (контрапункт Довженкової «Україна в огні»?).

Ігор Павлюк — не декоративно декларативний патріот, яких, на жаль, вельми рясно вродило на суверенному полі. Найурожайніше — з учорашніх наглядачів за «націоналістами», ревних служок радянської системи, яку сьогодні найревніше ж і клянуть та обпльовують. Поет із таким напруженим життєписом і досвідом просто не міг опуститися до рівня кон’юнктурників, позаяк у нього тривка пам’ять на добро. Відтак, не ностальгуючи за вчорашнім, Павлюк, однак, не гарює потоптом по минулому і не забуває об тім добрім, що дало йому, сироті, можливість не виживати, а жити повноцінним життям. До його честі, він пам’ятає добро не в загальниках, а персоніфіковано, з конкретними іменами. А вдячність — це і є та станова риса, яка засвідчує в чоловікові глибоку кореневу систему, його підзвітність перед батьками, общиною, Вітчизною. І в цьому сенсі — Ігор Павлюк патріот не про людське око, а у своїй органіці, в ділах і помислах своїх. У поета ми не знайдемо щохвилинних, надривних присягань Україні: його єство ніяковіє за деяких своїх молодших і старших колег, котрі перевели золото справжніх почуттів у знецінені асигнації словес, яких уже не беруть навіть на здачу.

Чуття його до своєї Волині вглибає далеко за християнські пласти, в притаєні пущі й капища протопредків. У ставленні ж до природи, як на мене, він — довершений пантеїст, позаяк природа для нього не просто довкілля, а одушевлений співрозмовник:
Написати про степ золотою, густою кров’ю.
Маковиння спалити на вітрі, який вже — час.
Говорити із листям летючим сліпою мовою,
Доки крикне свіча на щойно помитих нас.

Це так же замежно, глибинно і таємниче, як у Богдана-Ігоря Антонича.

Ігор Павлюк належить до того покоління, яке народилося й вийшло в люди за часів радянських, але вже зо два десятиліття росте і діє під стягом суверенної України. Але якщо дехто з його ровесників апріорі залюблений у «світовий храм демократії», себто в Америку, то наш поет зумів там і пожити, і потрудитись «монахом», і проїхати її із краю в край. Отже, має можливість порівняти радянський, американський і суверенний способи життя. І пізнавши чуже, машинно- склобетонне, він не накидається з публіцистичними інвективами, а з якоюсь доброю журою співчуває цьому колосу без роду-племені.

Він ніколи не рвав на собі вишиванку, не кидався в сліпу апологетику, в таке собі загумінкове когутство: хоч, мовляв, воно й ніщо, але наше. Ігор Павлюк по-синівськи шанує і своє родове гніздо, свою Україну з усіма принадами і вадами.

Певне, найпоказовішим потвердженням сказаному вище можуть слугувати цикли «Провінція» та «Провінція і колонія», де все йому до щему дороге і водночас відразне сонливістю («жити лінь, і помирати лінь»):
Справа — «пункти обміну» Вітчизни.
Зліва — «пункти обміну» склотар.
Каре небо виріями тисне,
Мов міняє душу на товар.

Що ж, Вітчизну, батька-матір і народ не вибирають. І якщо в Павлюка інколи й прориваються гнівні випади супроти певної сонливості та покірливої згорбленості земляків, то це од прагнення активного добра своєму роду, задля чого й не дає йому сумирно дрімати. Тим паче, що і в його жилах, і у венах народу, за Симоненком, стугонить козацька кров і одвага.

З-поміж поетів свого покоління Ігор Павлюк стоїть дещо осібно. Як питомий українець, він усім єством своєї бунтівної натури радо і гордо сприйняв проголошення незалежності. Але, надбавши досить вагомий життєвий досвід по ранньому змужнінні, не кинувся, на одміну від багатьох ровесників, в ейфорію, сприйнявши об’явлене як уже зреалізоване. І найголовніше — не взявся обпльовувати усе своє вчорашнє всуціль, оскільки, казано вище, має тривку пам’ять на добро і добрих людей, котрі його, сироту, не покинули в одинокості на перехрестях доріг.

За нинішнього постнульового падіння суспільної моралі такі особистості, як Ігор Павлюк, є обнадійливим взірцем передовсім для молоді. Оскільки він своєю життєвою і творчою практикою доводить, що є константи — Україна, мати, отець, рідна земля, — які не надаються на торги. Бо — вічні!

P.S. За збірку поезій та поем «Магма» (2005) та «Бунт» (2006) Ігор Павлюк номінується на здобуття Шевченківської премії.