Чому «Птаху душi» обламано крила?

«Народе мiй, до тебе я ще верну...». Болiсний надрив цих, здавалося б, оптимiстичних слiв Василя Стуса викликаний не тiльки трагiчними життєвими обставинами — вiн пророчий i сам по собi, бо навiть через десятилiття пiсля смертi, навiть за офiцiйного визнання, повернення вiдбувається не менш болiсно. Видно це з того, як украй важко вишукуються кошти на видання зiбрання творiв, яке виходить том за томом справдi подвижницькими стараннями, передусiм, його сина Дмитра та нечисленної групи iнiцiаторiв. Але ще болiснiше, що воно часто стає гральною картою полiтичної кон'юнктури. Про поета забувають умить, у тому числi й на його батькiвщинi, — варто лише полiтикам досягти задуманого.

Коли 1997 року Вiнницький мiськвиконком оголошував всеукраїнський конкурс на пам'ятник Василю Стусу — вiрилося, що крига нарештi скресла. Спершу задум вiдзначався розмахом: планувалося не лише встановити скульптуру на майданчику бiля педiнституту, а також присвоїти iм'я поета i самому вузу, що зовсiм недавно вiдмовився вiд iменi Миколи Островського, i вулицi Червонопрапорнiй, бо на перетинi її з вулицею Ленiнградською вiн міститься.

Непродуманiсть i незваженiсть акцiї проявилася вiдразу. Спочатку колектив вузу висловився за те, щоб навчальний заклад носив iм'я уродженця Вiнницi Михайла Коцюбинського, який тут отримав учительську освiту та вчителював замолоду. Потiм вулицi повернули iсторичну назву — Князя Острозького, а вулиця Стуса з'явилася в зовсiм iншому районi, десь так кiлометрiв за чотири. (Нiкому чомусь не прийшло в голову перейменувати вулицю Ленiнградську, хоча саме мiсто давно вже носить iншу назву.)

Залишалося сподiвання, що буде доведено до кiнця хоча б iнiцiативу з пам'ятником. До цього i йшлося, коли 29 травня 1997 року визначили переможця конкурсу — скульптора Анатолiя Бурдейного, який назвав свою працю «Птах душi». Вже 12 червня мiськвиконком ухвалив рiшення за номером 471, яким розписав обов'язки управлiнь у цiй акцiї i поклав контроль за його виконанням на заступника голови мiської ради В.Бондарчука. Про жодні терміни спорудження в рiшеннi не згадувалося.

Пiдписали — i забули. Першим це вiдчув на собi переможець. Навiть за тим, щоб отримати чесно зароблену премiю в 5 тисяч гривень, йому довелося мiсяцiв зо два оббивати мiськвиконкомiвськi пороги, де на нього дивилися як на дивака. Зрештою вибiгав — грошi виплатили.

Затишшя тривало до осенi, коли блиснув останнiй промiнчик свiтла. Бурдейного викликали до виконкому й поставили перед фактом: через три мiсяцi святкуємо шiстдесятирiччя вiд дня народження поета, тому треба термiново робити пам'ятник. Скульптор пояснив, що такi темпи — з областi ненаукової фантастики. Для того, щоб виготовити шестиметровий пам'ятник із бетону, обкованого листовою мiддю, бригада з семи-восьми чоловiк повинна працювати приблизно пiвтора року. Можна вкластись i в рiк — при дванадцятигодинному робочому днi та без вихiдних.

Було зрозумiло, що нi до ювiлею, нi до березневих виборiв «козирну карту» не розiграють. Інтерес до справи з боку мiського голови Дмитра Дворкiса та його оточення охолов остаточно.

Анатолiю Бурдейному нiчого не залишалось, як, перечекавши кiлька мiсяцiв шукати iншi можливостi. Він звертається до низки представникiв української полiтичної елiти (В. Чорновола, І. Драча, П. Мовчана, Б. Олiйника), i вони пiдтримують iдею спорудження пам'ятника Василю Стусу у Вiнницi, але — тiльки на словах. Нiякої реальної допомоги вiд них вiн не добився, як i вiд тодiшнього голови облдержадмiнiстрацi А. Матвiєнка.

У лютому минулого року Бурдейний пише листа на iм'я Президента з проханням посприяти у вирiшенні питання. Фiнансовi витрати на пам'ятник зведенi до мiнiмуму i становлять 262 тисячi гривень, причому дещо вiн береться оплатити з власної кишенi. Вiдповiдь (а скорiше вiдписка) надходить не вiд Президента, не з його адмiнiстрацiї i навiть не з Кабмiну, а вiд заступника мiнiстра культури Л. Новохатько: в державному бюджетi грошi на пам'ятник не передбаченi, можете споруджувати лише за рахунок мiсцевих бюджетiв.

Наступне звертання до мiського голови Д. Дворкiса мало той же результат: немає коштiв. Та й де їм взятися, якщо вибори до органiв мiсцевого самоврядування вже позаду.

Зараз, у гарячу пору формування мiсцевих бюджетiв на 1999 рiк, я зв'язався по телефону із заступником Вiнницького мiського голови Галиною Вергелес i поцiкавився перспективою спорудження пам'ятника В.Стусу, але нiчого обнадiйливого не почув. Скрутний фiнансовий стан мiста не дозволяє надати кошти на його спорудження. Подальшi перспективи поки що вкритi мороком.

Тiльки нинiшнiй голова облдержадмiнiстрацiї М. Чумак дав добро на фiнансову пiдтримку проекту, але й то, за умови, що мiсто розпочне фінансування першим...

Торiк у складi групи письменникiв я побував у Василевiй Рахнiвцi на ювiлейних «урочистостях». Імпровiзований мiтинг бiля школи відбувався пiд неприємним тягучим дощем. Гостi стояли пiд парасольками i на сухiшому, селяни — без парасольок i в розгаслiй серед зими багнюцi. Чи то самi поприходили, чи за велiнням сiльської влади, яка мусила коритись районному начальству.

Я дивився на натовп i думав, що до народу Стус поки що не повернувся. Вiн стоїть тiльки при початку свого повернення, бо не скоро загоїться обламане крило (певно, один із лейтмотивних образiв його творчостi) птаха народної душi.