Чудовисько до ювілею

Годзілла — монстр, створений японським кінематографом. Одного дня продюсер кінокомпанії Toho переглянув американський фільм «Чудовисько з глибини 20000 сажнів» про динозавра, що прокинувся в результаті випробувань атомної бомби, і вирішив зробити щось схоже в Японії. Результатом став колосальний ящір заввишки спочатку 50, а пізніше — всі 100 метрів, який мутував під впливом ядерного вибуху, невразливий для куль і  снарядів, котрий стріляє з пащі атомним променем.

Перший «Годзілла» вийшов 1954 року і вразив глядачів настільки, що за наступні півстоліття було знято 27 продовжень. З’явився цілий жанр кіноісторій про гігантських тварин-руйнівників — токусацу. В Голлівуді доля монстра до недавнього часу не складалася. Посередній режисер, але спритний кон’юнктурник Роланд Еммеріх зняв 1998-го блокбастер про гігантську ігуану, проте результат вийшов настільки непереконливим, що творці франшизи заборонили Еммеріху продовжувати. І ось тепер — «Годзілла» Гарета Едвардса, незалежного кінематографіста британського походження.

Цього разу японцям кинуто гідний виклик. Едвардс врахував усі необхідні компоненти жанру. Головний сюжет побудовано довкола особистих мотивів: батько головного героя, інженер-ядерник (Браян Лі Кренстон — той самий Хайзенберг з серіалу «Пуститися берега») втрачає дружину (Жюльєт Бінош) під час дивної аварії на атомній станції в Японії і потім присвячує життя тому, щоб дізнатися, що там насправді трапилося. Син (Аарон-Тейлор Джонсон) — військовий сапер — спочатку одержимості батька не розділяє, однак потім приєднується до пошуків і потрапляє до самого епіцентру катастрофи.

У японському каноні Годзілла виступає в іпостасях і агресора, і захисника людства від інших створінь, яких разом із Годзіллою називають кайдзю. Едвардс дотримується традиції «хорошого Годзілли», який воює на боці людей, бо їм разом з усією природою загрожує небезпека від інших кайдзю на ім’я Муто — гібридів стометрового комара з інопланетним Чужим з однойменного фільму жахів.

Власне, суть токусацу — не мелодраматичні колізії (які Едвардс забезпечив удосталь, але це якраз найменш цікаво), а витівки цієї живності. Так от, спецефекти і баталії безумовно вдалися. Муто чудові, а Годзілла цілком відповідає характеристиці, яку дав йому один з героїв, — король чудовиськ. Він колосальний, при цьому володіє небаченою раніше в «годзилліаді» тваринною грацією, його тіло виписане в переконливих деталях, його голос нагадує не корабельну сирену, як в японських версіях, а саме рик доісторичного колоса. Едвардс постійно показує монстрів у порівняльних масштабах, поряд з людськими фігурами або з витворами людських рук. Ефектних сцен вистачає: король-ящір пливе в океані поряд із супроводжуючими його кораблями ВМФ США, що здаються на його тлі просто іграшками; бойові літаки непотрібним мотлохом сиплються з неба; Муто пікірує в океан як нелюдська стріла, випущена якимсь розгніваним богом; два кайдзю б’ються серед руїн Сан-Франциско.

Останнє варто виокремити особливо. Едвардс мало того що показує битву в безлічі ракурсів, інколи навіть пускаючи її на задньому плані, що дозволяє уникнути монотонності, властивої японським поєдинкам, — але ще й накидає на епізод особливу сутінкову патину, через що в окремі моменти монстри, що б’ються, виглядають як неймовірні гаргульї, що ожили, а вся сцена має характер сновидіння, гігантоманської галюцинації. Ну і, звичайно, фінальний удар, що наносить Годзілла по одному з Муто, увійде до історії циклу. Власне людська канва, як було зазначено вище, невигадлива до банальності, однак заради таких кадрів всі ці гліцеринові сльози можна стерпіти.

Едвардсу вдалося те, що ніхто не зміг до нього зробити: вивести Годзіллу з його японської колиски, подарувати йому світ, а світові — його, ще більшого. Мине час, колись захоплюючі спецефекти вивітряться і стануть настільки ж смішні, як ляльки 1950-тих, проте Король знову встане з океану, щоб закликати нові покоління глядачів переможним гімном знищення.