Чужий серед своїх

Щось загадкове жило всередині цієї людини, щось незнищенно-українське. Ця людина вміла робити всю домашню селянську роботу, а також косити, сіяти, орати. Ця людина була скромною, навіть подекуди сором’язливою. На столичних вулицях цей чоловік скидався на сільського вчителя. Втім, коли приглянутися ближче, уважніше, коли побачити те, що ховалося за поверховим зовнішнім образом, то ставало зрозуміло, що такі чоловіки, подібні до сільських вчителів, можуть бути розвідниками, дипломатами чи ще кимось із складними професійними обов’язками.

Мова йде про Михайла Стельмаха (1912—1983рр), колись одного із найвідоміших українських радянських письменників. Щось таке було в його житті, якась чи дотепер нерозкрита таємниця, чи потенційна колосальна душевна енергія, яка створювала галюцинаторні ефекти... Кажуть, він був інтровертом, з усіма начебто приязним і майже від усіх, крім найближчих,  відстороненим.

Фронтовик, лауреат всеможливих премій, письменник-академік. «Кров людська — не водиця», «Велика рідня», «Хліб і сіль» безнадійно заражені радянською ідеологічною нежиттєвістю. Дитячі твори («Гуси-лебеді летять», «Щедрий вечір») , вірші, по-своєму прекрасні. Там відкривається ціла феєрія життя українського села в поєднанні з дивовижним царством рослин і тварин. Деколи здається, що письменник відчуває природу настільки тонко, ніби вічний невидимий блукалець українськими просторами або, принаймні, дядько Лев із «Лісової пісні» Лесі Українки.

Зараз його творчість ґрунтовно призабута. У цьому теж є велика історична справедливість, адже нелегко перечитувати ті всі щемливі радянські гросбухи про всіх тих чесних, як сльоза, людяних  радянських комуністів, романних героїв, як-от Тимофій Горицвіт чи Марко Безсмертний. Нелегко, бо переважно це фальш, прикрашена орнаментальною псевдоромантикою про людину. Щоправда, Стельмах був ще одним із найкращих знавців багатющих словесних покладів рідної мови.

Михайло Стельмах, будучи не лише талановитим, але і людяно-чесним у серцевині власного характеру, витворював  такі, як на мене, радянські соціально-побутові фентезі, які подавалися за епохальні твори української радянської літератури доби розвинутого соціалістичного реалізму. Його чесні людяні радянці так само люблять синє небо над Україною, як червоний прапор. Вони часто нагадують таких собі сільських націонал-комуністів, задивлених на рідні місця з непідробним душевним трепетом. Це такі партійці і радянці, що можуть при потребі в одній руці тримати як синьо-жовтий , так і червоний прапор. Вони шалено люблять землю, ніби частинку власного серця. Вони невіддільні від української природи. Вони переважно напрочуд цнотливі, навіть дещо хворобливо сором’язливі стосовно фізичної сторони кохання. Але вони, коли вже люблять, то навіки.

У душах цих людей, що поселилися в ідеологічних фентезі Михайла Стельмаха, є щось  від національних первісних згустків світосприйняття...

Незважаючи на радянські ідеологічні виразки, я маю якийсь сентимент до значної частини творчості цього письменника! Напевно, розгадка у близькій чи далекій читачеві письменницькій словесній енергетиці, що неможливо раціонально пояснити. Дитиною любив його вірші, а в підлітковому віці: «Гуси-лебеді летять» та «Щедрий вечір». Навіть його комуністичні гросбухи були подекуди неоднозначними, і я на початку 80-х прочитав усю його прозу!

Стельмах у «Чотирьох бродах» насмілився натякнути про Голодомор. Казали, що він все життя тихенько симпатизував УПА. Його твори просякнуті некрикливою людяністю, якщо відкинути їхню пазлітку. У них значно більше зворушливого, якогось беззахисного сентименталізму, ніж театрального пафосу соціалістичного реалізму.

Письменник важко пережив цькування «Чотирьох бродів» одним із найодіозніших українофобів — Валентином Маланчуком (стверджують, що цей україноненависник в останні роки життя став алкоголіком).

Чи справді Михайло Стельмах мав якийсь стосунок до УПА? Думаю, що ні. Але... якщо це так, то таке відкриття колись стане справжньою бомбою в історії життів українського радянського літературного офіціозу!

Вже стало притчею во язицех те, що Михайло Стельмах як лауреат всеможливих премій, Герой Соціалістичної праці і т. д. в тім числі і Сталінської, не був членом КПРС. Якщо це було можливим , то лише хіба у випадку ілюстрації дружби поміж робітниками та селянами, а також поміж комуністами і безпартійними. Хіба лише як зворушливий виняток, який підкреслював непорушні радянські правила, а серед них: кожен відомий радянський письменник має бути членом КПРС.

Цей письменник не був борцем із системою. Василів Стусів завжди одиниці. Але Михайло Стельмах був українцем у той страшний час. Він помер 27 вересня 1983 року. Згадаймо його життя, до останку віддане українському слову, яке він у драконівських умовах русифікації розвивав, як міг.