Дар

Одного дня над кількома країнами в різних кінцях світу з’являються інопланетні кораблі, що на вигляд нагадують велетенське насіння. Вони просто зависають у кількох метрах над землею, але напруга зростає: ніхто не розуміє, що на меті у прибульців. «Прибуття» (Arrival, режисер — канадієць Денис Вільнев) знято за оповіданням американського письменника Теда Чана «Історії твого життя» (1998). «Історії...» — сповідь лінгвістки, якій випало перекладати мову прибульців. Текст побудовано на зіставленні минулого й майбутнього часових планів. Поміж «лінгвістичними» фрагментами автор у довільному порядку викладає інакший сюжет: занурившись в інопланетний спосіб мислення, героїня починає бачити уривки власного майбутнього, де стане матір’ю і не зможе вберегти доньку від смерті.

Режисер скорочує цю нелінійність до низки флешбеків — «спогадів» про ще ненароджену, та вже померлу доньку — переважно на початку й наприкінці фільму. Основна інтрига — спроби діалогу з інопланетянами.

В історії кіно є більш ніж достатньо фільмів, де позаземні створіння вступають у смертельну битву з нашою цивілізацією. Вільнев переконливо пориває з цим шаблоном. Звісно, доводиться якось підтримувати драматургічну гостроту, і для цього у кадрі метушаться натовпи військових, а найпідступніші з них несподівано влаштовують цілу змову; в новинах додається ще й суворий китайський генерал, готовий розпочати мало не міжзоряну війну. Та рушієм оповіді залишається питання: «Чому вони тут?»

«Прибуття» вигідно відрізняється від більшості зразків жанру тим, що називають атмосферою. Завдяки ретельній роботі оператора Бредфорда Янга, дизайнерів і майстрів спецефектів весь необхідний антураж — космічні кораблі, простір всередині них і самі гептаподи (так герої називають прибульців) — виглядає дійсно як належний до цілковито інакшого світу. Особливої уваги варта й музика Йоханна Йоханнсона, котрий зіштовхує у саунд-треках контрастні електронні структури — від низьких апокаліптичних труб до пташиного співу. Важко пригадати, коли востаннє виходив фантастичний фільм із настільки потужною настроєвою домінантою.

Нетипову для жанру емоційність блискуче розвиває 42-річна італо-американка Емі Адамс, яка за цю роль явно отримає, щонайменше, чергову номінацію на «Оскара». Із заворожливою витонченістю й багатством нюансів вона передає зміни в стані героїні — від дослідницької зосередженості до пристрасті першовідкривача, від переляку перед невідомим до усвідомлення глибини майбутньої втрати. А пасток мелодраматизму, що переважає у сценах із дочкою, акторці вдається уникнути завдяки точно заданому трагічному регістру — вона ніби піднімає свого персонажа на котурни.

Зрештою, глядач отримує обіцяні відповіді. Найголовнішим подарунком стає, власне, інопланетна мова, котра допомагає мислити не словами, а образами, відчувати час не як послідовність епізодів, а у всій його цілісності. А знання про власну прийдешню долю, що могло би здаватися тортурами для свідомості, врівноважує те, чого передбачити неможливо, — повнота і сила почуттів, що завжди маємо тільки тут і зараз.

Виявляється, ми здатні таки порозумітися: і люди, і прибульці. З будь-якого відчуження є вихід — допоки ми залишаємося здатними до спілкування.