Дари волхва й Летючий Голландець

Він часто спалахує легкозаймистим, уже не юнацьким, а достоту дитячим реготом. Останні кілька років він ходить (до речі, ледь підстрибуючи, наче весь час кудись поспішає) у мишачого кольору піджаку, який йому подарували в Німеччині.

Журавель і пише переважно відтінками сірого. А це — страшенно важко. (Сучасники хвалили Коро, за те, що він у деяких своїх портретах реабілітував цей колір). Графік за освітою, Микола зневажає строкаті калейдоскопи, але його колірна шкала не впадає в гріх запаморочливої монохромності, наливаючись час од часу меланхолійним жовтком, медитуючи на блакитне тло. Та й хто насмілиться назвати ці фарби «сірими»? Перламутрові, попелясті, перлинні, сизуваті, мишачі, димчасті — «журавлівські», одне слово.

Рівень переконливості митця визначається, на мій погляд, мірою вірності автора власним привидам, котрі обсідають його уяву. (Дилетанти їх сахаються. Справжні ж «профі» тішать і плекають, «як парость виноградної лози»). Микола, скільки його пам’ятаю, ліпив свої містичні кулі-сфери та писав «заблукалі кораблі», «летючі голландці», обвішані барвистими прапорцями — найперший із них, з’явився, здається, ще

1993 року.

Провідний цей образ — в його нових живописних серіях. Головна «дійова особа» ніби й не зазнала змін — той самий грайливий «орач хвиль» — «корабель зі святом на борту», як називає його сам автор. Свято — дари волхва, радості повні штани, кишеня, напхана чудесами. Чудо — незбагненний світ, який народжується навколо цього «корабельного» сюжету. У ранніх варіантах в його орбіті ми бачили обриси будиночків, «червоного коня» (наше вам, пане Петров-Водкін), летюче братство янголів з прапорцями. Нині до них додалися: «закохані на площі»; церковні баньки; флюгера; зебри; «людина, що бігає»; карусель-колесо; «риба-кит»; зграйка паровичків. А ще «Едик» (Бєльський) і «Руслан» (Пушкаш) на роверах; «Льоша і Віта» (Титаренко і Денбновецька) — достойні персонажі художньої, ще-не-вмерлої «Комуни на БЖ» (Великій Житомирській).

На полотнах Журавля мікрокосм ручкається з макрокосмом, як двоє старих друзів, котрі бачаться щодня, але один одному не набридають. Це те, що я назвав би «київським характером», дарма, що сам Микола родом із Магнітогорська — місцевий настрій епідемічний; ярмо його солодке, тягар його — легкий. І врешті-решт, земля все одно куляста, всі дороги плюс язик — до Києва доведуть.

Звідси — відгадка походження другого наскрізного мотиву Миколи — кулі, сфери, скульптурних близнят яких він не раз оприлюднював на весняних перфомансах на київських же пагорбах. А живописними — в планіметричній розкладці, інкубаторським порядком (42 кульки на одній лише з частин його триптиху «Чаша») — неодноразово населяв свої полотна. Образи куль і на недавній його виставці в київській галереї «36» — зумисне жартівливі: «Хлопчик, що грає сферами», «Гра з транссферами». Персонажі перекидаються маленькими кульками, наче бавляться у міні-волейбол. Однією «прекрасною сферою» милується не менш прекрасна жінка, іншою — освячено «Натюрморт з бабкою»; шеренги сфер із підставками вишиковуються навіть обабіч «Відпочинку в жнива...» І останній відблиск квазі-сфери — образ манкої оливки в «іконних» перстах — «Легка душевна трапеза», тінь якої добре відома усім завсідникам київських мистецьких фуршетів. До речі, фуршет на відкритті його останньої виставки в галереї «36», який співпав із happу birthday художника, абсолютно відповідав традиції «київської душевності».

№175 15.09.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»