Де ти, «стара гвардіє»?

Як і будь-який пересічний телеглядач, маю звичку уникати нав’язливого мерехтіння довжелезних рекламних блоків — вирубаю звук або переключаюсь на інший канал. Але коли не встигаю втекти від реклами, чую до болю знайомий соковитий баритон Андрія Середи — харизматичного лідера культової формації «Кому Вниз». Цей голос рекламує різноманітні товари, а я мимоволі згадую, що ціла армія затятих фанів гурту вже сьомий рік чекає на новий альбом, давно й неодноразово обіцяний музикантами. Альбому немає, а нові композиції «Кому Вниз» благополучно «розбіглися» поодинці по різних рок-збірках. Тим часом актор від Бога знайшов особисту власну нішу в цьому рекламному бізнесі: виправляє помилки копірайтерів і воює із замовниками за чистоту української мови у рекламних текстах...

Але ж як бути зі «справою життя» та з тими духовними цінностями, які майже двадцять років невтомно культивує один із найкращих наших гуртів? Очевидно, «справа життя» чомусь пробуксовує, хоча саме зараз бренд «Кому Вниз» насправді не вимагає ніяких спеціальних зусиль задля його остаточної, так би мовити, розкрутки...

Не менш харизматичний Сергій «Кузя» Кузьмінський вже років із десять крутить у московських клубах диски як діджей, а решта славних ветеранів — Паша Крохмальов та Ігор Мельничук — чаклують як саундпродюсери над чужими записами на власній студії «Брати Гадюкіни». До речі, майже ніхто не вірив, що, зібравшися знову, «Гадюкіни» зберуть Палац спорту в Києві взимку 2006-го... А вони не лише зібрали, а й влаштували справді тріумфальний «камбек». Однак далі чомусь не пішло. Чи то у нас шоу-бізнес якийсь такий «одноразовий», чи то його суб’єкти такі слабаки — невідомо. Країна тим часом продовжує заслуховувати до дір півдесятка класичних альбомів «Братів Гадюкіних»...

Обіцяна у 2003 р. Тарасом Чубаєм друга частина рок-сюїти «Світло і сповідь» у виконанні «Плачу Єремії» так і не з’явилася за п’ять років. Натомість часто бачимо Чубая соло — переважно на збірних офіціозних концертах. А який має вигляд і як звучить сьогодні «Плач Єремії»? Про це багато хто вже призабув. Хоча офіційно група не припиняла існування. Точно відомо, що окрім сольних альбомів Чубая, продовжують користуватися попитом диски «Плачу Єремії». Звісно — старі.

Лідер-гітарист групи «Мертвий Півень» — нині відомий усім тележурналіст Роман Чайка. Вокаліст формації Михайло Барбара — актор харківського театру «Арабески». Бас-гітарист Олег «Джон» Сук грає паралельно у кількох гуртах, деякі з них — продюсує. Можна лише уявити, яких жертв потребує від старих рокерів оте грання в одній групі, якщо музиканти мешкають у Львові, Харкові та Києві... Тим не менше, в активі «Півнів» понад десяток студійних альбомів, найсвіжіший датується 2006-м, а концертна збірка «Вибраний народом» та диск «Кримінальні сонети», записаний спільно з Юрієм Андруховичем, вийшли 2008 р. Натомість «Півні» чомусь не наважуються на сольні виступи на великих майданчиках, хоча й могли б — адже також мають легендарний статус.

«Вій» на чолі з Дмитром Добрим Вечором свіжі пісні видавав востаннє у 2003-му. Тоді альбом «Хата скраю села» збурив великий інтерес до музики гурту, але команда перестала продукувати нові ідеї, заплутавшись у нескінчених змінах складу. Нині «Вій» активно концертує, але не влаштовує якихось помітних акцій, здатних закріпити у публіки образ «живої легенди». Гурт, який спромігся на цілу низку пісенних шедеврів, заслуговує на це.

У чому ж річ? Невже «стара рок-гвардія» не відчуває, що на дворі нова інформаційна епоха зі своїми правилами гри? Що ненагадування про себе означає тільки одне: передчасне «бронзовіння» на лаврах та повільний відхід у минуле. Але ж глибока самобутність музики наших рок-грандів могла б стати чудовою антитезою сучасній сцені, схильній нівелювати музичну творчість, затискаючи її у лещата модних стандартів, штампів так званих радіо-форматів. Чи, може, «молода шпана» так наступає на п’яти, що ніде дітися? Ні, молоді й амбіційні знають, що головний козир музиканта — це досвід плюс оригінальність плюс особиста харизма. Усі вони зачудовано спостерігають за славетними «ролінгами», які сорок років поспіль не комплексують грати вічнозелений ритм-блюз, тому що одного разу знайдені цінності не старіють.

Наші рок-гранди в середньому мають 20-річний сценічний стаж, неабиякий досвід, непогану дискографію, повну торбу класних хітів і коло вірних фанів. Парадоксально, але вони відсутні в інформаційному просторі, тому що не інспірують інформаційних приводів, аби про них згадували. Можливо, надто тривалий час вони просиділи в андеграунді, надто довго перебивалися з хліба на воду і прогавили свою «зоряну» мить? Так, прогавили! Напевно тому, що з різних причин не хотіли ставати суб’єктами «неправильного» шоу-бізнесу, і мали рацію. Але «стара гвардія» ніяк не збагне, що нині й сама може створювати свої правила гри, потрібно лише позбутися комплексу недорозкрученості.

Насправді для потужного прориву потрібно просто повірити в себе знову, забути про те, що, мовляв, «наш час минув», «люди хочуть іншого», адже далеко не всі хочуть вживати радіо-гламурний сироп, який тупо нав’язує всемогутній «ящик». А ще — у шоу-бізнесових справах спертися на підтримку вірних прихильників, які вже давно підросли і зараз — хто у бізнесі, хто в політиці. «Старій гвардії» треба нарешті солідаризуварися і вдарити «широким фронтом», шокувати й зачарувати Україну солідними концертними турами, розкішними альбомами, оригінальними відеороботами, суспільними акціями на захист живої музики. Такі кроки допоможуть нашим грандам у перетворенні їх на суб’єктів великого шоу-бізнесу і дозволять їм повністю віддатися у обійми її Величності Музики.