День вересневого янгола

Недавно, після складного перелому ноги, Наталя Василівна вперше спускалася в метро. Відвикла, бо довго лежала вдома й читала Марселя Пруста, котрий не є метрочитабельним автором. І тут їй назустріч ринув натовп від поїздів. І вона нібито тихенько прошепотіла: «Обійдіть мене!..»

Можна собі уявити! Цим сказано більше, ніж сказано. Адже актор ладен радше сприйняти будь-який натовп як зграю шанувальників, котрі рвуться до нього з оберемками орхідей. А тут раптом «Обійдіть мене!» Гарний був би заголовок для статті про артистку, котра пурхає над суєтою цього світу.

Утім, коли ми трохи пізніше говорили з нею про той випадок, Наталя Василівна розповідала цю історію вже зовсім інакше. Більше говорилося навіть не про Марселя Пруста, а про футбол (авжеж, про футбол), а головне, що вигідну для себе фразу «Обійдіть мене!» пані Лотоцька навіть не згадала. Висновок: вона, либонь, не робить домашніх заготовок для бесід із пресою чи взагалі для бесід, тобто не міфологізує себе, чим любимо грішити майже всі ми, а не тільки актори. Прикметно, що Лотоцька добре знає технологію цієї міфологізації. Вона чудово по-акторськи показує лідера франківців Сергія Володимировича Данченка, що дуже складно зробити, бо зовні він абсолютно незворушний чоловік.

Та й себе Лотоцька вміє бачити збоку й могла б «подати» як завгодно. Вона, приміром, каже про себе (в давній ролі Ісмени в «Кассандрі»): «Ах, я там щось щебетала!» Вона навіть, здається, каже не «щебетала», а «цвірінькала», і це визначення немилосердно точне, аж занадто. Але вся справа в тім, що Лотоцька робить ці речі ніби мимохідь, самоіронічно, не на продаж, без фіксації. Можливо, ця незафіксованість самої себе йде дуже здалеку. Адже Наталя Василівна родом із тих країв, що й Роксолана, і її дитинство було таким же ризикованим для самовиявлення, як і в Роксолани. Батька «забрали», а її, малу, лякали: ставили до стінки під приціл. Згадка про це несподівано ожила через багато років на якійсь репетиції в театрі імені І. Франка. Коли вона побачила, як вибудовують гарну мізансцену розстрілу, в неї ненароком вирвалося: «Проти вікна це не робиться!..» Недозафіксованість — це було в її житті навіть буквально: 16-річною закінчила десять класів і вступила на романо-германський факультет. Перед цим мати, щоб уникнути ймовірних конфліктів із приймальною комісією, додала їй у паспорті кілька зайвих місяців. І тепер важко вгадати, коли ж вона насправді народилася — 10 червня чи 20 вересня. А сама вона сміється: «Я святкую лише день свого ангела!»

Хоч би як там було, але на сцені спосіб самовиявлення Лотоцької протилежний самоописаному: все шляхетно-виструнчено й зафіксовано, впізнається львівська школа (у студії заньківчан вона вчилася з Кадировою, Ступкою, Глухим, Ячмінським). Її голос по радіо не сплутаєш із жодним іншим. Її студенти, мабуть, тішаться, коли вона читає гекзаметри Овідія чи байки Глібова. При тому в кращих своїх сценічних втіленнях Лотоцька завжди несподівана (аж до «не може бути!») — чи то вона грає Голду в «Тев’є», чи Риндичку в «Українському водевілі».

... У другому акті «Енеїди» в Наталі Василівни всього одна сольна репліка: «Війна!» Вона вимовляє це слово задерикувато й весело. А можливо, навіть і грізно — настільки ж грізними бувають горобці весною. Якби отаким голосом справді оголошувалися війни, то кому захотілося б усерйоз воювати?

№180 22.09.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»