Денис МАТВIЄНКО: «Цирком у балеті я вже переситився»
Знаменитий український танцівник — один з найпомітніших учасників нинішніх гастролей балету московського Большого театру в Лондоні.
Прем’єр Нацiональної опери України володар безлічі балетних нагород і трьох Гран-прі міжнародних конкурсів — у Люксембурзі (1997), Будапешті (1998) й Москві (2005), Денис Матвієнко виконує понад 25 головних партій класичного й сучасного репертуару, пише gzt.ru. У партнерстві з московською примою Світланою Захаровою він відкрив нинішні лондонські гастролі Большого, виконавши головну партію в «Корсарі», а тепер танцює Спартака й свою коронну роль Базиля в «Дон Кіхоті».
— Денисе, ви багато танцюєте з різними трупами й на всіляких фестивалях, і складається враження, що вже не залишилося жодної балетної акції, де б ви не брали участі.
— Ну то я ж хохол, і як у нас кажуть, «що не з’їм, то понадкушую». Кожний вибирає по собі. Декому добре в одному театрі, де вони відстоюють провідне положення. А в мене інша вдача: якщо я тиждень кудись не їду, мені починає здаватися, що все проходить повз мене, що про мене забули. Життя танцівника таке коротке. Поки танцюєш по-справжньому, треба встигнути зробити максимум можливого. І річ не в грошах, усіх не заробиш. Насамперед моїм рушієм є артистичні амбіції. Прагнення показати те, що я можу робити добре, бажання освоїти щось нове. І потім, я вільнолюбний. Ми й так весь час від чогось залежимо, тому я де можу стараюся бути незалежним.
— Який репертуар ви вважаєте найбільш для вас відповідним і який хотіли б освоїти?
— У Москві мене часто сприймають як виконавця трюків, а не лірика. Хоча нейбільше у своєму житті я танцював Принца в різних редакціях «Лебединого озера» (в 150 виставах). Але глядачі хочуть видовища, стрибків вище голови. Байдуже, чи є в цьому сенс чи шарм. Чим вище, тим крутіше! Я з цим не згоден, усе має бути в міру. Але смак і стиль зараз запитані нечасто. За два роки у Большому театрі я безліч разів станцював «Лебедине озеро», а «Сплячу красуню» запропонували тільки одного разу, але я не зміг через хворобу. «Ромео і Джульєтта» у Большому театрі нині не іде, а «Легенда про любов» — дуже рідко. То в чому москвичі могли мене бачити? «Дон Кіхот» — так, він йде постійно, але я вже міркую про те, щоб відмовитися від цього балету. Мені хочеться перейти на інший репертуар, драматичний. Цирком у балеті я вже переситився.
— А в інших театрах вам вдається компенсувати цю одноманітність?
— Я дуже хотів танцювати вистави англійського класика ХХ століття Кеннета Макміллана. Недавно виконав у Японії його «Манон» і «Ромео і Джульєтту». Мріяв про «Спартака», й, на щастя, це бажання збулося у Большому театрі. Ще я мріяв про хореографію Рудольфа Нурієва, і от у березні цього року в Парижі я станцював його «Дон Кіхота», а в травні в «Ла Скала» — «Сплячу красуню» зі Світланою Захаровою.
— Чим вас привабила хореографія Нурієва? Адже він ставив партії з розрахунку на себе, й багатьом сильним виконавцям ці танці не личать і наче костюм з чужого плеча.
— Мені було просто цікаво. Рудольф Нурієв дуже багато зробив у балеті. Він вплинув на розвиток сучасного чоловічого танцю в Європі, залишив великий репертуар. Для будь-якого танцівника природно цим поцікавитися. Не те щоб я віддавав перевагу йому перед версіями класики. Мені просто хотілося спробувати свої сили у його виставах, зрозуміти його підхід до руху, побудови комбінацій. У нього скрізь акцент на чоловічий танець, дуже важкі партії, насичені технікою.
— При такому щільному розкладі гастролей де ви почуваєтеся вдома?
— Творче — в Москві, Токіо, Мілані, Парижі, театрах Японії та Америки. Тобто скрізь, де ти потрібен. А в особистому плані — в Києві, там, де живуть батьки. Вони теж танцівники, але їхній фах — народний танець. Вони мене й віддали у балет. Я ж у дитинстві займався футболом, але потім відчув, що танець — це моє.
— На батьківщині вами пишаються? Ви починали кар’єру в Національній опері України. Чи часто виступаєте в Києві?
— Батьки, друзі, шанувальники — так, пишаються. А в Національній опері — не знаю. Можливо, ховають цю гордість кудись. У Києві прекрасна балетна школа, заснована ученицями Ваганової. Київський театр свого часу був третім після Большого й Маріїнського. Але нині говорити про розквіт українського балету, на жаль, не випадає, й це мене дуже засмучує.
