Діагноз... справі свого життя

Автор п’єси Олександр Чепалов зазначив, що це сценічне переповідання багатосторінкового роману Генріха Манна «Учитель Гнус, або Кінець одного тирана», який колись уже став сценарною основою популярного фільму «Голубий янгол» із Марлен Дітрих у головній ролі. Утім, навернення цього тексту до театру сталося не через бажання постановника продовжити життя старого кіно. Оповідь про походеньки гімназійного вчителя із принизливим прізвиськом Гнус і чорно-білу кінокартину режисер обрав швидше тому, що головним місцем подій тут є театр. Безцеремонний жалюгідний театр, гранично фальшивий, безсоромний, де хазяйнує свавільна і розбещена публіка.

Жодного прикметного для Маннової прози місця — казенних гімназійних стін, сповнених холодним вітром вулиць припортового німецького містечка, обдертого Гнусового помешкання, у мюзиклі «Співай, Лоло, співай!» немає. На сцені представлено лише важливі для Богомазова обриси непристойного театрика-балагану, до якого порядні люди — ні ногою, який сценограф Петро Богомазов означив завісами-кулісами, схожими на пересувні трюмо на коліщатках.

Потрапивши до цього урочища розпусти і сваволі, учитель Гнус, який перейнявся пошуками такого малоприйстойного закладу, щоб вистежити своїх учнів і помститись їм, одразу стає заручником закулісного життя. Очікувано, що його занурення в бісівський світ і пристрасне служіння актрисі Розі Фрейліх виявляється фатальним. Але, якщо Гнусову неминучу загибель Генріхом Манном представлено як своєрідну помсту зарозумілій пихатості шкільного тирана, то у виставі Дмитра Богомазова учитель гине, як і будь-який інший, хто наважується вступити на територію гріхопадіння, тобто в балаганний театр.

Згідно з цим, Д.Богомазов чітко визначив сцену Театру драми і комедії, де розіграно доволі мелодраматизований роман Гнуса і Рози, як особливу місцевість, де мешкають людські істоти іншого ґатунку. Вони наївніші і підступніші, ревнивіші і щиріші, рішучіші й боязкіші. Обличчя їхні вкрите масним гримом та пудрою, на тіло натягнуте неохайне потворне трико, вони повсякчасно сміються, мов навіжені, і не тримають ні зла, ні слова, а одразу зраджують.

Для показу цієї винятково цинічної і безтурботної халепи, в яку потрапляє Гнус, Богомазову не дуже й потрібен сюжет. При розігруванні історії про жалюгідний та страшний балаган, де будь-яка людина зрештою псується, мов тендітний продукт, режисерові достатньо одного Гнуса у виконанні Олександра Ганноченка — не бридкого старигана, а звичайного шкільного вчителя, який опиняється у вихорі розпусного кордебалету і бравурного оркестру.

У Ганноченка немає старечої бридкої хтивості, а лише слухняність долі, що уособлено артисткою Фрейліх, яка наповнює його існування новими почуттями. Гнус О.Ганноченка — чемний, підтягнутий і майже елегантний, людина, у якої раптом прокидається неабиякий артистизм, бо саме жалюгідний театр дає йому шанс відчути себе повноцінною, величною істотою. І таке жахливе для оточуючих потрапляння у балаганну пастку порядного пана насправді стає виправданням усіх накопичених ним знань про греків і римлян і наснагою для всього подальшого життя, схожого на стічну канаву.

Однак безпосередньо у виставі балаганний світ не виглядає таким огидним, як про нього нашіптує режисер-постановник. Недарма відчайдуху Розу Фрейліх грає чарівна кокетка Оксана Жданова, яка так само, як і її Лола, одразу хапає глядача спокусливою інфантильністю. І з першої ж появи перед завісою рудої перуки бешкетної співачки київська публіка, мов Гнусовий виплід, тягнеться до неї і мрійливо заколисується її кафешантанним співом.

На противагу цьому, бридкими, мов дрібні павучки, у виставі постають гімназисти-переростки. Обоє, фон (Олександр Крамаренко) і Ломан (Олександр Піскунов), більше чи менше, схожі на сполоханих слизняків, що підступно і ганебно капостять. Світ актриси Рози Фрейліх вони сприймають не ідеально, як дивак Гнус, а цілком притомно, як світ гріха, і тому жодного сенсу, крім плотського, для них в історії «Голубого янгола» не існує.

Отже, якщо припустити, що через театр-балаган у житті кожного із головних дійових осіб Дмитро Богомазов презентує глядачеві власне відчуття підступності цієї території, то все представлене на сцені можна поділити на те, що «любить» режисер, і на те, чого він «не любить». Богомазов дуже любить акторів, цих пластилінових великих дітей, а тому більшість із них, усупереч здоровому глузду і Манну, у мюзиклі «Співай, Лола, співай!» виглядає напрочуд привабливо. Товстуха Густа у виконанні Лесі Самаєвої буквально лоскоче публіку своєю манірністю і безтурботністю. І їй не менше талановито підігрує у ролі Кіперта людина-оркестр Лев Сомов, підкреслюючи дитячість і безпосередність свого героя навіть у моменти його відверто шкідництва.

Водночас, Д. Богомазов дуже не любить у театрі фальшиві похмільні усмішки, а тому вигадує окрему сцену із дзеркалом-співрозмовником у гримерці. Він також ненавидить акторську пихатість, дидактизм, і відповідно виводить на сцену пародійно-клоунську постать директора гімназії (Віктор Жданов). Він не витримує механічної гри на публіку і демонстративно використовує кордебалет, що безсоромно блефує із глядачем-простаком, мов свого роду рухливу завісу. Відкрита вульгарність і блазнювання цих кордебалетних дівчат стає його режисерським фіт-беком публіці, яка завжди схвально реагує на червоні уста й оголені стегна. А недоречні, як для німецької глушини столітньої давності, купальники в стилі поп-арту 1960-х цю згубну прихильність до полунички визначають як вічну.

Більше, ніж слово, Дмитро Богомазов любить останнім часом у театрі інструментальну музику. Для музикантів під орудою звукорежисерів Олександра Курія та Станіслава Ломаковського він влаштовує окремі інтермедії, виставляє соло-сцени, словом робить акустичне середовище вистави повсякчасним провокаційним підживлювачем подій. Оркестр грає майже без упину і не тому, що це мюзикл, в якому пристрасні драматичні сцени мають чергуватися з повноцінними музичними номерами. Просто найважливіші емоційні подихи вистави, як то Гнусове зомління від доторку Лоли, їхнє пародійне весілля режисер Богомазов довіряє транслювати музичним звукам, а не словам і рухам. Очевидність його недовіри до слова, дискредитованому самим же театром, виявляється і в тому, що музиканти у виставі подеколи спритніші за акторів, а артисти виглядають переконливішими, коли до рук беруть музичні інструменти.

Зрештою, все, що хотів сказати про ось той театр мовою самого театру, Богомазов говорить у першій частині, і якби автор інсценізації не придумав для історії про Гнуса та артистки Рози Фрейліх свого інтригуючого продовження, вистава могла б обійтись і без другої дії. Мабуть тому Дмитро Богомазов другу дію, в якій з’являється колишній коханець Лоли Енді (Андрій Самінін), а саму артистку, мов у бульварному романі, виставляють на картярний кін, він компонує скоромовкою, ніби склеюючи нашвидкуруч стару кіноплівку.

У завершальної частині змінюється і герой, яким стає розбишака та цинічний шахрай із чарівною посмішкою Енді. Тих, хто знає його підступність, він лякає, але публіка, не вигадана публіка із роману Генріха Манна, а справжня, одразу розпливається посмішкою, потопаючи у хвилях його шарму та безпардонності. І цю відданість штучним квітам розваг знову-таки показано глядачеві, який спокушається балаганом. Так нагромаджуючи у виставі нарочито примітивні фіґлярські театральні прийоми, Богомазов вкидає у залу ласі шматки, зізнаючись у своїй відвертій нелюбові до глядача, якого він змушений підкорювати протягом багатьох років.

Холодний мерехтливий блиск мюзиклу «Співай, Лоло, співай!», створеного за лекалами тверезого режисерського розрахунку, дуже далекий від теплих малюнків попередніх вистав Д. Богомазова. Щось або хтось, і це, вочевидь, не Генріх Манн примусили режисера позбиткуватися над самим собою маніакально проникливим та співчутливим. Цього разу він вирішив не терпіти біль, як у багатьох своїх інших роботах, він його просто ігнорує, бо ставить діагноз справі свого життя — театрові.