Дім, де живе Її Величність Музика
Володимир Лукашев, художній керівник Національної філармонії, відзначає ювілей
Нещодавно музична громадськість столиці відзначала 75-річчя від дня народження і 55-річчя творчої діяльності народного артиста України, професора НМАУ Володимира Лукашева. В стінах рідної філармонії відбувся концерт. Провідні колективи змінювали один одного, виступали відомі співаки: Сергій Магера, Євген Орлов, Олена Романенко, Тамара Гармаш, Ірина Семененко, Анжеліна Швачка та ін. У концерті взяли участь Симфонічний оркестр Національної філармонії під орудою Миколи Дядюри, блискуче прозвучав фінал опери П. Чайковського «Іоланта». Цей концертний захід став своєрідним оглядом і яскравою демонстрацією кращих виконавських сил Києва.
— Володимире Анатолійовичу, хтось із ваших колег зауважив, що ви маєте повне право сказати, перефразуючи відомий вислів Людовіка ХІV: «Філармонія — це я»...
— Ми разом із генеральним директором філармонії Дмитром Остапенком, моїм однодумцем, співпрацюємо у творчому тандемі не один десяток років. Для мене ж робота у Національній філармонії на посаді генерального директора й художнього керівника, що знаменувала кардинальний поворот у мистецькій і, зокрема, режисерській кар’єрі (переїзд із рідного Харкова), розпочалася з моменту «реанімації» аварійної будівлі. За півроку філармонія, як птах Фенікс, постала з руїн у новому оздобленні. Одночасно довелося вирішувати масу зовсім «нетворчих» проблем — від придбання стільців і пультів для оркестрантів до фраків, сорочок й метеликів — для солістів. Спільними зусиллями нам вдалося на балконі Колонного залу ім. Лисенка встановити орган. Це відкрило шлях до насичення наших концертних програм невідомими до того широкому загалу творами барочної доби Й.С. Баха, Г.Ф. Генделя та інших західноєвропейських класиків. А ще було здійснено справжній прорив у переформатуванні структури філармонії — організовано власний Симфонічний оркестр (до того існував лише Національний симфонічний оркестр України). На чолі нового колективу став молодий та енергійний диригент Микола Дядюра, завдяки самовідданості якого оркестр у короткий термін набув авторитету далеко за межами України. Крім того, у нас з’явилася власна студія звукозапису, що вивело виконавський сегмент концертного життя філармонії на якісно новий, сучасний рівень. Ми отримали грант від уряду Японії на придбання музичних інструментів для симфонічного оркестру на суму близько 500 тисяч доларів США... Як бачите, є про що згадати...
— На мою думку, існують дві основні категорії митців, ролі яких у формуванні культурного простору є різними. До першої належать ті, які намагаються присвятити своє життя в мистецтві лише собі. Є й інші, які, опановуючи секрети мистецтва, досягаючи творчих злетів, завжди прагнуть щедро ділитися набутим досвідом, ідеями, проектами зі своїми колегами й учнями...
— Девізом свого життя я обрав відомий вислів Сенеки «Docendo discimus» — «Навчаючи — навчаюся сам». Упродовж півстоліття довелося спочатку викладати на кафедрах оперної підготовки у Харківському інституті мистецтв, пізніше завідувати цією ж кафедрою, а вже з 1999 року — стати професором кафедри музичної режисури НМАУ. Я чимало навчився у власних учнів. Тепер багато з-поміж них є справжніми зірками музичного й театрального мистецтва. Я щасливий, що мої учні — мої послідовники, які, що називається, «у повітрі» ловлять мої ідеї й намагаються їх творчо використати у власних постановках.
Сьогодні проблема оперної режисури взагалі у світі й в Україні зокрема стоїть дуже гостро. Адже саме в площині режисури закладено програму сценічного життя цього надзвичайно складного, синтетичного за своєю природою музичного жанру. Хтось говорить про смерть опери як такої, дехто вважає, що нібито вона вже вичерпала свій естетичний потенціал, що це жанр XIX століття. Натомість опера продовжує жити, й нині вона у точці перетину полярних пошуків її, так би мовити, «осучаснення» з боку режисури. Оскільки музика класиків залишається з нами назавжди, сценічне оновлення її — то є головне завдання режисера. Сьогодні мусимо констатувати кризову ситуацію у цій сфері, адже, приміром, посади головного режисера є вакантними у всіх(!) оперних театрах України. Мабуть, це невипадково. Адже від режисера вимагається насамперед фундаментальна професійна підготовка, як правило, це дві вищі освіти. Саме тому у вихованні високопрофесійних кадрів відповідальну функцію покладено на факультет оперної режисури Національної музичної академії. Вважаю, сьогодні неозброєним оком помітно, як елементи театру й театралізації поступово «окупують» найрізноманітніші жанри музичного виконавства. Пригадайте хоча б виступи оркестру «Віртуози Москви» під орудою Володимира Співакова, який вводить у концертні програми елементи «інструментального театру», пожвавлюючи слухачам сприйняття музики. Це — поклик нашого динамічного часу, і режисери мають на нього адекватно відповідати. На сучасні запити сьогодення намагаються реагувати й мої учні. Одна з них — Ірина Нестеренко. Її самостійні постановки опер П. Чайковського «Черевички» та «Іоланта» засвідчили режисерську зрілість і були схвально сприйняті критиками й публікою. Свого часу вона попрацювала у Харківській опері, де здійснила блискучу постановку «Богеми» Дж. Пуччині і «Самсона і Даліли» К. Сен-Санса — опери, котру не побачиш на вітчизняних сценах. Успіхи Ірині Нестеренко, її нешаблонне бачення сучасного оперного спектаклю дали мені підставу доручити саме їй відкриття найближчим часом декади моїх відновлених постановок у Харківській опері...
— Сьогодні Національна філармонія багато в чому перебирає на себе функцію Камерного оперного театру, який так і не відкрився...
— Дійсно, сцена Колонного залу ім. Лисенка є не просто концертним майданчиком. У нас часто відбуваються прем’єри оперних вистав у камерному — концертному форматі. Згадаймо, хоча б цьогорічну прем’єру опер «Біг» Бібіка та «Пісня любові» Ізраїлева тощо. Ми виконуємо важливу просвітницьку місію, оскільки одержуємо можливість «експортувати» наші спектаклі у міста, що не мають своїх оперних театрів... Є проблема з теледемонстрацією на Першому Національному концертів і вистав. Утім, можна пригадати й гарні події: «Трубить Трубіж» (за Б. Олійником), трилогію монументальних літературно-музичних вистав «Філармонічна шевченкіана» за участю хору, симфонічного оркестру, читця і солістів, літературно-мистецькі вистави «То була доба неповторна...», «Жнива скорботи», «Утоплена» (до 200-річчя М. Гоголя), до 120-річчя поетеси — «Анна Ахматова», концерт-вистава «Гімн Києву», музично-поетична елегія «Пейзажі споминів» Б.-І. Антонича та багато інших постановок, які сприймаються публікою із щирим захопленням. У нас є що запропонувати меломанам. Хай приходять у філармонію і насолоджуються наживо прекрасною музикою і віртуозним виконанням творів митцями або шукають у телепрограмах записи концертів, які хай не так часто, та все ж транслюються по радіо і ТБ.
