Діоген у сутінках

«Як Вічний Жид я поза колом часу розводжу ватру спогадів, утрат», — написав Євген Сверстюк ще на засланні. В часи ж, коли повсюдно запановує «антиінтелектуальна елітарність», цей гордий інтелектуал намагається повернути світові сенс, захищаючи старі, як світ, вартості. Культурний нонконформіст, автор бунтівних есе «Іван Котляревський сміється» та «Собор у риштуванні», книг «Блудні сини України», «Шевченко і час» та нової, яка незабаром вийде, «На святі надій», він застерігає сучасників проти піррових перемог та вовчих ям на шляху поступу, говорить про антропологічну кризу, тверезо констатує, що «посткомуністичний світ йде в нікуди».

Проте Сверстюк аж ніяк не український професійний плакальник. Він стоїк. Обстоюючи українське релігійно-духовне відродження, найбільше цінує живе релігійне почуття і заперечує церковне фарисейство і благочестиве духовне змертвіння. В заблокованому українському суспільстві, де олігархи, здається, мають за мету викорінити не лише інтелігенцію, а й будь-яку живу думку, президент Українського пен-клубу, редактор газети «Наша віра», доктор філософії Євген Сверстюк говорить про гідність думки, повторюючи, що чергову вавилонську вежу, вже горизонтальну, «віртуальну», будувати-таки не варто, і, як і Шевченко, хотів би поставити на сторожі України Слово. Як інтелектуал він переконаний, що саме поезія своїми ірраціональними прозріннями здатна розвіяти морок людської екзистенції і дати надію. Він вважає, що справжнє життя ще попереду.

Сверстюк цікавий тим, що мислить. Вміння достатньо рідкісне в усі часи, в наш — особливо. «Голос думки тихий, — як писав колись Гайдеггер, — але він прокладає ледь помітні борозни на моноліті хаосу історії та антидумки». Сьогодні, коли культурним символом часу став «новий українець» на BMW з гучною пищалкою, дехто песимістично твердить, що мислителі знову мають ховатися у катакомби. Сверстюк туди не піде, бо не вірить, що людина може бути самотньою. «Юрба раптом стала видимою і влаштувалася на кращих місцях в суспільстві,» — зазначив якось Ортега-і-Гасет. Що протиставити цьому невблаганному процесові? За Сверстюком — лише «етнос особистості», вірність власним моральним принципам.

«У Сверстюка немає випадкових сентенцій, необов’язкових слів. Його стиль — концентрована енергія думки, аж до густої афористичності», — зауважував інший шістдесятник Іван Дзюба.

...До Сверстюка приходять люди з усіх куточків світу, його можна зустріти в Нью-Йорку, і в Парижі, і в сільській церкві десь на Волині, і в колишньому концтаборі в Мордовії. Він зустрічається з Папою, з Вацлавом Гавелом, зі Збігнєвом Бжезінським, обговорює з Юрієм Шевельовим та Юрієм Луцьким українські літературні новини, а з Андрієм Бітовим — російські.

Вроджений аристократизм і церемонність він органічно сполучає з глибинним демократизмом, бо недекларативно любить людей. «Чи не здається вам, — запитали у священика в книзі Камю, — що ті зусилля, які ви робите протягом дня, зникають кудись намарне?» — «Здається, — відповів той. — Ось чому щодня я починаю все спочатку». І це також щодо сьогоднішньої позиції Сверстюка.

Він народився 1928 року в селянській сім’ї. «Була своя хата з великим садком, своя з діда-прадіда земля, свій хліб і навіть свій ліс. Цей ліс синів на обрії, кликав кудись». 1952 року закінчив відділ психології філософського факультету. 1972 року вперше був заарештований. Слідство встановило, що відоме в самвидаві есе «Іван Котляревський сміється» (ця праця актуальна й донині) та інші твори — це «документи, створені і поширювані» «с целью подрыва и ослабления советской власти». Сім років суворого режиму в Пермській зоні, п’ять років заслання в Бурятії. Почесний член Міжнародного пен-клубу з 1978 року, він цього ж року отримав у таборі свій останній диплом — «свідоцтво кочегара парових котлів».

Письменник Євген Сверстюк і в 70 залишається стоїком і романтиком. І в цьому він, напевне, з іншого часу — лицарів, готичних веж, самопожертви й героїзму. На хисткій палубі нашого корабля височіє незламна постать. Корабель судомно борсається серед бурхливих хвиль, вода рине у трюми, екіпаж і пасажири метушаться. І тільки капітан, сивий і шляхетний, залишається незворушним. Він вірить: корабель не повинен затонути.

№240 15.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»