Дієпис горя і розпуки...

У цій книжці автор засвідчує самобутній щільний стиль, у якому поєдналися елементи «кінокадрової» динаміки (пригодився досвід праці в жанрах драматургії та кінодраматургії), експресивного репортажу й, сказати б, методичного «звіту пам’яті», солідарної пам’яті: за долі земляків.

І в українській літературі, й в інших літературах світу є немало творів, у яких натуральні або й документовані картини локального життя набули вимірів художнього узагальнення людських проблем. Василь Остапов іде в тому ж річищі, але своїм особливим чином. Те, що промовляє в його творі (я намагаюся якось обійти звичне: «те, про що розповідає автор»; про це не можна розповідати, це може тільки саме за себе сказати), — воно настільки моторошне, що будь-які авторські інтерпретації тільки знижували б рівень трагізму. Василь Остапов це добре розумів і знайшов адекватний спосіб подання: «самокомпонування» моментальних знімків, закінчених, як постріл, епізодів, що в’яжуться в цілість і в своїй сукупності дають пронизливе відчуття великого нищення українського роду.

Так чинив він ще в попередній своїй прозовій книжці: «Бриндуші з-під Сивулі» (1997). Своєрідний «пунктирний» літопис усього лиш однієї вулиці — вулиці Маркіяна Шашкевича — одного лиш, рідного авторового, села Брошнів на Івано-Франківщині... Поіменно, коротко, ніби відчужено: ким був, коли вбили або виселили; ким був, як убили або виселили; ким був, коли повісили або скатували, — і мартирологу немає кінця, і так, наче вся Україна в одній вулиці одного села. Навіть якби це був тільки документальний мартиролог, він би вражав геноцидним ступенем концентрації терору, але Василь Остапов у цій «конспектно» скупій інформації про кожну жертву дає відчути трагізм знебуття неповторної людської особистості, уривання мережива людських доль, — і фізично відчуваєш оте криваве спустошення України, виривання з неї кусків живої плоті.

У наступній же книзі, про яку мова, — «А якщо вони повернуться?» — Василь Остапов поширює свій «дієпис розпуки» вже на все рідне село Брошнів та околиці. Але це не просто продовження мартирологу. Вдосконалюючи техніку «самомонтування» кадрів життя, він тепер досягає панорамного бачення динаміки подій і зі скупою достовірністю, часом по-стефаниківськи разюче, окреслює мотивацію (чи самомотивацію) поведінки і жертв, і катів, і жертвокатів (бо деякі невільні кати-виконавці й самі були жертвами катівської системи).

Без усякої пересади, наче безсторонньо, демонструє автор і звірячий ентузіазм убивць, і покірливу приреченість матері-селянки, яка звикла чекати від мінливих чужих влад тільки найгіршого, і прихований порух співчуття в молодого солдатика, обмундированого в людолова, і цілий калейдоскоп приголомшливих колізій цієї трагедії.

«У свербивусі Василь сховався.

Коли вішали Польового, він пересиджував у кукурудзах. Польовий яйкав — у кукурудзі чути...

Руські йшли розстрільно з Лазів. Вже й поминали корчик. А тота помітила:

— Вон єщьо старік! Це не гдє-гдє, а в кустах.

Після Лазів їм ще мало?

Женщина завертає. Автомат з кружалками лущить по Василеві».

Тота, вона ж женщина, вона ж воєнна — видать, з породи Ельзи Кох.

«Воєнна зачіпає чоловіка:

— Старічок, ти пачіму отнас крєстішся?

— Я не від вас, — відказує Мацько, — я перед хрестом.

Воєнна підійшла до Мацька, тримає за вуса.

Обізвався напарник воєнної:

— Нє трогай.

Воєнна пустила.

— Ой, старічок, — примовляє, — я такого, как ти, убіла.

І втішається, як чорт цьвочком.

Її напарник на це похмурий.

— Дєдушка, — каже Мацькові, — гоні скотіну домой.

Поклонився чоловік, подякував чоловік. І аж відтак пішов».

От вам три людські вдачі — такими вони й будуть усе життя, за всіх обставин.

А ось інше:

«Коло Онуферка став облавник. На Онуферкові ріща. Він устромив погляд крізь гілля.

З білим світом попрощався, розпочав молитву.

Облавник торкнув ногу кирзаком.

Онуферко чекає на біль. Болю нема.

Облавник присів. Запихає онучу вглиб за халявою.

До Онуферка, ледь чутно:

— Ногі спрячь!

Встав і пішов».

Та як пощадять чужі, — можуть свої не пощадити. «Втік Дмитро Саган. Лиш дістався хати, забили його. «Ти підісланий...» Або інше:

«Стрийка дали десятником — це загадувати роботів. Його з хати взяли партизани. «Служиш москалям?»

Пускали в писок живу миш, аби признався.

— Я нічо не винен!

Дають Іванові двадцять п’ять буків. Вимордували так, що не відає за себе».

Облави, «десяткування» (розстріли кожного десятого із заручників), автоматні черги у випадкову живу мішень, у спину гнаним через брід, погрози й тортури як форми агітації за колгосп, петля і від «москалів» і від «своїх» — iз самої лише пустої підозри...

Про все це — скрижанілими від болю словами. «Пригнали Анну Поташник, з нею діточок — Юстину, Марцю, Богдана, Славка. Анна стала проситися в майора:

— Пане, пане, відпустіть, мого сина вбили...

Майор:

— Ухаді!»

Щось стефаниківське — може, тим що люд стефаниківський. «Ніхто в селі не впильнував, як хата покинула своє місце і злетіла під треті небеса».

... Цю книжку не зможеш «ковтати». В неї треба входити слово за словом. Зупинятися, відкладати і повертатися.

А варто б її прочитати — і тим, хто й сьогодні гордиться своїми людоловними подвигами; і тим, хто просторікує про «западніков» у відомому з радянських часів дусі; й тим, хто криваве плетиво подій півстолітньої давності бачить лише в чорно-білій версії.