Докази від протилежного
Мій приятель, максималістський та уїдливий критик, гидливо описував мені стерильні та нудні до позіхання вернісажі реалістичного живопису, на яких академічні старці пускають від захвату слину, споглядаючи натуралістичні опуси своїх старезних колег. Події відбувалися на відкритті виставки "Спекотне літо 97-го. Щоденник". Неподалік від нас миловидна юнка, донька куратора акції Наталії Філоненко, гучно й майстерно відкривала шампанське й наповнювала ним пластикові скляночки. Це заняття парадоксально захоплювало панянку більше, ніж розглядання експонатів, що обручем охопили стіни галереї "Славутича".
То був хоровод знавіснілої від хтивості плоті. Колективний "Щоденник" учасників акції зажадав їхніх найінтимніших, зазвичай, не афішованих, прихованих від стороннього ока та вуха зізнань. Наприклад, у схильності до вуайєризму, по суті сексуально інфантильного та підлітково простодушно-безсоромного підглядання в замкову щілину чи мутне віконечко громадської вбиральні. І не дуже важливо, що Сергій Братков і Борис Михайлов фіксували героїв своїх спостережень у природному інтер'єрі, перший у серії "У копах" у національних пейзажах - на лузі, біля ставка, на лісовій галяві, а другий - в берлінському нудистському паркові, - це жодним чином не робило їхній злодійкуватий погляд пристойнішим. А підкреслено аматорський характер знімків тільки наголошував на цьому. Крадькома зазирнув об'єктивом за пазуху пишногрудій українці Ілля Чичкан, концептуально вмістивши рекламно-глянцеве декольте в старовинну масивну раму, очевидно, як наочне оптимістичне підтвердження законів євгеніки, свідчення фізичного здоров'я бодай жіночої частини нації. А втім, робота Чичкана, як і фото Миколи Троха, яке переконує, що не лише кохання, а й ваблення не знає расових забобонів, а також серія ню позуючої тілистої дівулі, зі співчутливою ніжністю закарбованої Ігорем Карпенком, належить до найневинніших, майже пуританських експонатів "Спектоного літа". Більшість учасників розцінювали ідею "Щоденника" як заклик до органістичного розгулу, анатомічно брутально пред'явивши публіці те, що вона звикла оголювати в кращому разі в душі. Прикро, що ця тотенізація геніталій надала багатьом роботам відверто порнографічного відтінку. Апофеозом фаломанії можна назвати живописні роботи Сергія Солонського, який нафантазував зі сплетених пенісів безліч химерних узорів, ніби втіливши галюцинації збожеволілих черниць чи розбещеної пенсіонерки. У келії чи на дортуарі названих героїнь можна легко уявити й колажі Ігоря Чурсіна "Книга правильного життя". А може, такою справді є "Кама-сутра"? Тільки Василь Цаголов конкретному зображенню юнаків, які справляють малу нужду, віддав перевагу пишномовному текстові, де, принагідно поміркувавши про "несвідому гомосексуальність", довго описував перипетії невдалої фотозйомки. А втім, прикріплена до пояснювальної записки гумористична німецька жанрова листівка цілком слугувала публіці сатисфакцією: адже цей сюжетик обіграно багато разів. "Спекотне літо 97-го" повинно було експонуватися в цитаделі офіціозного мистецтва - виставковому залі Спілки художників. Під миловидним приводом "Щоденник" попросили звідти забрати. Тим самим, я гадаю, звівши нанівець скандальний характер виставки. Бо епатувати цією малопристойною акцією можна хіба що ненависних екс-андеграунду "художніх генералів і академічних старців". Часи "еротичного епатажу" канули безповоротно. Суспільство давно дефлороване і просвітлене щодо "сексуальності як ірраціональної сили". Навіть діти прекрасно обізнані, що "секс у нас усе-таки є", і з більшим задоволенням причащаються до призначених для дорослих шампанського й салонних пліток, аніж до споглядання "непристойних картинок". Може, це й на краще. Бо вони наочно можуть переконатися на "Спекотному літі 97-го", яка образлива й убога хтивість без кохання, яка бридка неодухотворена плоть. А, може, згодом їм поталанить осягнути, що нігілізм у мистецтві таїть у собі імпотенцію. Творчу, звісно.
