Дохазяйнувалися

У Національному театрі ім. Івана Франка відбулася прем’єра вистави «Хазяїн». Написану Іваном Тобілевичем (він же Карпенко-Карий) 1900 року «соціально-психологічну» комедію (як її визначають у шкільних хрестоматіях) поставив Петро Ільченко. Ця п’єса класика присвячена вітчизняним глитаям, або «павукам». Нині «Хазяїн» набирає особливої актуальності, бо саме в часи соціальних катаклізмів, виявляється справжня суть тих, для кого гроші є сенсом життя...

На жаль, не може сумна історія життя Терентія Пузиря не бути злободенною й у наші часи. Майже сто років тому більшовицько-чекістська орда, під ноги якої предки нинішніх «лугандонів» кинули Україну, як це роблять їхні нащадки тепер, перервала всі суспільні еволюційні процеси. Зокрема й становлення вітчизняної буржуазії. Тож і в ХХІ ст., незважаючи на те, що живемо в центрі Європи, маємо за вікном печерний капіталізм і той варіант дикого капіталізму, коли «вор у вора краде», як виправдовують своє злодійство герої комедії Карпенка-Карого; коли неврожай і голод в якійсь частині країни для бізнесмена — радість. Бо тоді можна задешево скупити в зубожілого селянства овець, як, наприклад, це робить Пузир. Отже, для бізнесмена, який грає по-крупному, в радість і війна, бо вона теж дає змогу непогано заробити на людському горі.

Автор виклав у свої комедії філософію капіталу. «Забери в мужика землю, і тоді роби з ним, що хочеш», — ділиться своїм життєвим кредо герой. Бо поки мужик має свою землю, він є незалежний і від олігархів, і від політиків. От і вся премудрість філософії та практики «стяжання», про яку пише Карпенко-Карий.

Тому смішного, за великим рахунком, у «Хазяїні» мало: герой, який казково розбагатів, скуповуючи землі (іноземці прирівнюють його володіння до князівства), шкодує дати зайву копійку не лише на суспільні, культурні потреби, а й досі економить навіть на собі. Жадоба, як це водиться у світі, й цього «фраєра» згубила. Хазяїн хотів вбити гуску, яка щипала те, що відведене їй Богом, але впав і сильно забився в погоні за птицею й, врешті-решт, безславно помер сам. Тобто Пузир лопнув...

Можливо, саме через розуміння всього драматизму — якщо не трагізму — колізії п’єси режисер призначив на головну роль не штатного коміка, а Петра Панчука, актора, який грає переважно драматичні ролі. Тому легкий сміх у залі викликають окремі дотепні репліки автора, які виявляють жахливу спорідненість подій більш як сторічної давнини з подіями нашого життя. На жаль, злободенність тексту класика, як і елементи сценографії та костюмів (художник-постановник — Олексій Гавриш), які натякають на позаісторичність подій п’єси і проблем, що стоять за ними, не знаходять підтримки в манері акторської гри. Франківці, як тому їх вчили спочатку в інституті, а згодом — і в театрі, незважаючи на те, що працюють в Національному колективі, який мав би бути зразком вітчизняної сцени, говорять переважно не своїми, неприродними, голосами, віддають перевагу штампам, а не життю, за поодиноким винятком зображають, а не проживають емоції.

Незважаючи на вкрай критичну ситуацію як і в сюжеті комедії, так і в сюжетах нашого життя, в якому олігархи дохазяйнувалися до втрати Україною своїх земель, режисер висловив досить дивну, як на мене, думку: «І все ж — більше оптимізму, адже ми знаємо, що саме життя здатне все виправити...»(!) Ми такого не знаємо. Бо саме життя без нашого втручання не виправить не лише того критичного становища, в якому перебуває країна, а й навіть не виведе з тої кризи, в якій нині опинився вітчизняний театр, керований описаними Карпенко-Карим «хазяями».