Документальний вибух

Донедавна в суспільній свідомості документальне кіно займало положення, близьке до маргінального. Побачити більш-менш якісний неігровий фільм можна було або на фестивалі, або в інтернеті, а кількість глядачів лише трохи перевищувала коло знайомих режисера. При цьому, попри розвал вітчизняної кіношколи, саме документалістика  збереглася на диво добре. Зараз здається, що в цьому існуванні всупереч умовам було щось від сну багатиря - наче очікування своєї години. Наприкінці  минулого року час прийшов. 

По суті, саме документалісти виступили літописцями Зимової революції. В першу чергу це, звісно, знаменита група «Вавилон 13»; однак десятки менш відомих професіоналів та аматорів, інколи ризикуючи життям, так само фільмували те, що відбувається на вулицях охоплених повстаннями міст. Справа не обмежилася Майданом – почалася війна на Сході. Але майданівська документалістика, по факту, утворила окремий піджанр. Тільки на останньому фестивалі «Молодість» показали повнометражні  неігрові стрічки «Чорний зошит Майдану» (автори — студенти й випускники кінофакультету Національного університету імені Карпенка-Карого); «Росія/Україна. Реальність на Майдані» (змішана група з обох країн під орудою відомих російських режисерів Павла Костомарова й  Алєксандра Расторґуєва) та «Київ/Москва» киянки Олени Хорьової. Влітку в прокат після гучної прем’єри в Канах вийшов «Майдан» Сергія Лозниці, з 22 січня в кінотеатрах (лише через півроку!) показуватимуть «Сильніше, ніж зброя» «Вавилону 13», наприкінці жовтня на фестивалі документального кіна в Ляйпцигу DOK Leipzig приз як "видатний східноєвропейський фільм" отримав "Усе палає" (Олександр Течинський, Олексій Солодунов, Дмитро Стойков), а навесні наш видатний документаліст Сергій Буковський випустить «Океан Ельзи. Backstage». Це вже не кажучи про незліченну кількість коротких метрів. Ще минулого грудня в такий розквіт повірити було б неможливо. Але цей рік робить неймовірні речі можливими.  

Спільна риса постмайданівських творів —  фрагментована структура. Вони або складаються з самостійних епізодів, або будуються за принципом альманаху, в них може використовуватися зйомка геть різних  операторів. Значну частину екранного часу (інколи – весь фільм) займає спостереження за подіями без коментарів, якщо ж автори зосереджуються на окремих обличчях, то героями й коментаторами виступають рядові маніфестанти. Звісно, організувати наскрізний сюжет з такою побудовою доволі складно. Часто потрібна цілісність забезпечується енергією матеріалу, його хронологічною організацією і емоційною пам’яттю авдиторії: це можна сказати про  «Чорний зошит»  і про «Росію/Україну». «Київ/Москва» стоїть дещо окремо. Спочатку фільмом опікувалось відоме своєю пропутінською позицією київське видання, однак зрештою замовники втратили (не без зусиль режисерки) контроль над проектом. Підсумком стала серія колоритних замальовок із життя людей різних професій в обох столицях. Особливо дотепними вийшли епізоди про акторку й співачку з групи Dakh Daughters Таню Гаврилюк, котра влаштувалася працювати офіціанткою в Києві, й про киргиза-офіціанта в Москві, а також про московського й київського сіромах, котрі заробляють на життя, фотографуючись з туристами в костюмах ведмедів. На жаль, тут відсутність цілісного сюжету є швидше недоліком, а врізки з кадрами майданівських маніфестацій не зовсім вписуються в оповідь. Та все ж як збірка портретів «Київ/Москва» відбувся.

Об’єднання «Вавилон 13» з’явилося 30 листопада, одразу після побиття студентів на Майдані, цілковито стихійно, під координацією режисера Володимира Тихого і його друзів. Загалом у тій чи тій формі долучилися 170 людей, які зробили більш ніж 100 фільмів. Свої короткометражки  група викладає на власному каналі на сайті youtube.com. Чи не найкращі роботи «вавилоняни»  зафільмували під час революції. Чорно-біла елегія про те, як демонстранти співають гімн України, сусідить із динамічними замальовками безладів, соціальна реклама, присвячена Дню прав людини, — зі зворушливою історією порятунку хворого голуба майданівцями, концерт закарпатських музикантів перед кордонами міліції — із заворожливими вісімдесятьма секундами нічного виступу юної піаністки в окупованій мерії, глибоке дослідження життя донбаської глибинки («Батьківська хата») - з блискучою міні-драмою про будівника барикади на Майдані («Добрий, поганий, злий»). Інколи тривожні, інколи дотепні, інколи поетичні мініатюри, насичені десятками облич і характерів, складають захопливу хроніку повстання. Все, що лишалося зробити – поєднати найкращі з них у вірному порядку. Так і з’явився  повнометражний дебют «Вавилону 13»  - «Сильніше, ніж зброя».

Фільм починається сумнозвісним виступом Януковича, коли той ламає ручку в нападі безсилої люті. Потім – емоційні коментарі маніфестантів після побиття студентів, 1 грудня, сутички на Банковій, і далі  аж до прийняття присяги Порошенком, репортажу з Донецького аеропорту і постскриптуму - сповіді одного з майданівців, котрий вже на АТО побував у полоні. Фільм тримається завдяки точному відчуттю ритму й імпресіоністичній легкості в режисури, вірному розташуванню епізодів. Бойові сцени, картини прощання з загиблими чергуються з ліричними чи кумедними контрапунктами: священик намагається внести мир між повстанцями і міліцією, прекрасна піаністка грає на роялі в КМДА, зворушливий дядько в «Доброму, поганому, злому» пояснює, чому саме вийшов на площу, кумедний товстун довго й патетично готується кинути коктейль на Грушевського та не влучає, виснажений, але рішучий  повстанець вовтузиться з цуценям, схвильовані майданівці дивляться на Хрещатику фільм про криваве протистояння з режимом Мубарака в Єгипеті в 2011 році, й один із глядачів дає абсолютно точний прогноз того, що в нас подібна ескалація почнеться наступної доби (день зйомки - 18 січня). Цими крупними мазками автори змальовують образ революції, котрий і існує завдяки тому, що є сильнішим, ніж зброя – тобто камері в руках кінематографіста.

З оповіді дещо випадають прикінцевий епізод у зруйнованому Донецькому аеропорту та довгий постскриптум-монолог звільненого з полону добровольця. Але, за великим рахунком, вони теж не зайві. По-перше, тому, що цей хлопець – Максим Ярош (однофамілець) – є саме тим протестувальником, що мимохідь передбачив «вогненну водохрещу», і, таким чином, його особиста історія (в якій теж є чимало цікавих збігів) утворює необхідний сюжетний зв'язок. По-друге, в кадр мала вступити справжня війна, завдяки чому формула  «сильніше, ніж зброя» набула додаткового значення: не тільки камера, але й людська гідність теж долає найстрашніші засоби вбивства.

Звісно, мистецька  вершина постреволюційної нової кінохвилі  - «Майдан» Сергія Лозниці. 

Білорус за народженням і українець у душі, Лозниця уславився саме як документаліст, згодом досягши не меншого успіху з ігровими стрічками «Щастя моє» і «В тумані». «Майдан» - його неігровий дебют в Україні. Двогодинна стрічка зроблена майже без фінансування, з одним оператором - Сергій Стеценко відзняв більше 100 годин матеріалу.

Головний герой «Майдану» постає в першому ж кадрі – люди, що співають гімн. Потім ця сцена – море облич, що дивляться в камеру – повториться ще кілька разів з різними варіаціями. Це історія про Майдан в обох значеннях - про місце і про спільноту;  не публіцистика, а в першу чергу візуальний текст з власною образною системою, і спостерігати за плином цих образів надзвичайно цікаво. 

Спочатку Лозниця зосереджується на описі ситуації. Чергуються  загальні й середні плани; в тривалих, до 5 хвилин, знятих статичною камерою епізодах майже нічого не відбувається – люди течуть крізь кадр, займаються щоденними справами. Палкі промови, заклики зі сцени проходять на маргінесі, головне – оця дорогоцінна рутина, в котру, завдяки нерухомості кадру, занурюєшся, немов у медитацію. Кухня в Будинку профспілок, КМДА, барикади на Хрещатику, безліч облич, жестів - бачимо стихію, для якої ще не народилася форма, спроможна прийняти її в себе. 

Отже, перша частина фільму – проживання громадянського протесту як простору. Майдан як місце. Рух у часі, власне сюжет починаються після титру про події на Грушевського 19 січня. Людська маса вступає зі своїм важким танцем на сцену історії, являючи собою водночас і хор, і протагоніста трагедії, що розгортається тут і зараз. 

Є полум’я, звучать удари і постріли, однак режисер уникає картин боїв. Міліція схована за касками та щитами, стоїть у затінку, – аморфна, знеособлена множина. Те, що Лозниця показує в повільній, але добре прорахованій манері – плавильний тигель, в якому утворюється нація, не етнос, а відповідальна спільнота - та сама політична нація, на котрій і тримається сучасна цивілізація. Від кадру до кадру, від хору, що співає гімн, до скорботних облич на похороні жертв розстрілу – це грандіозне перетворення зафіксоване з усією точністю і чесністю, на яку тільки й здатен талановитий митець. Лозниця двічі дає прозвучати жалобній пісні «Пливе кача», збиваючи пафос епізоду і знову вдивляючись в людей: вони геть інакші, аніж на початку картини. Загалом, уся сцена похорону, з її глибокою світлотінню, з ліхтариками в руках має в собі рембрандтівську  глибину, а тихе  завершення зі свічками уздовж Майдану, з кришталевими дзвониками, котрі все звучать і звучать, коли вже йдуть титри, сколихує сильніше, ніж можливий надривний фінал. 

В кожного народу є свій фільм про народження нації. Лозниці вдалося якщо не створити таку картину, то зробити крок у потрібному напрямі. Народ України, можливо навіть, уперше в своїй історії – побачив себе на кіноекрані. І це – красиве, гідне обличчя.

Призер фестивалю DOK Leipzig «Усе палає» (співрежисери - Олександр Течинський, Олексій Солодунов і Дмитро Стойков) на жаль, поки що недоступний на великому екрані. Між тим,  його автори теж передають енергію і жах зіткнень, одначе роблять це під геть інакшим смисловим ракурсом. Вже в пролозі пересування маніфестантів і міліції виглядають як зайняття позицій перед призначеною битвою. Режисери фіксують насильство й запеклість з обох боків, але, коли треба, зупиняють камеру на деталях. Таких подробиць достатньо, аби вивести естетичне значення фільму за суто документалістські рамки. Якщо «Майдану» Лозниці притаманне епічне узагальнення, якщо «Сильніше, ніж зброя» являє собою зразок драматичної   хроніки, то в «Усе палає» показана загрозлива краса революції, замішана на вогні, крові і безперервному русі, невіддільна від них. Але це не естетизація як самоціль.

Режисери не приймають жодну сторону, не розслідують  причин зіткнень, не беруть коментарі. Вони майже повністю оминають дозвілля революціонерів, лишаючи трохи пісень, музики, танців, короткі миті відпочинку у церкві та в захопленій мерії. Здебільшого ж – або різні рівні конфлікту, або підготовка до протистоянь, або їхні наслідки. Коли охоплена війною вулиця зливається з приміщенням тимчасового шпиталю в блискуче змонтованому епізоді (взагалі монтаж у «Все палає» вартий окремого тексту), це означає серед іншого, що приватність зникає, жодні стіни більше нікого не ховають и не захищають, і в цьому спільному просторі неспокою немає єдино правих. Отже, лишаються подробиці: краса снігу, що лежить на гілках куща і на шоломі спецпризначенця  під ним, примарний череп, що світиться в заграві вже на касці повстанця, тіні й світло й хореографія людського руху в розбурханому місті. В кожного тут своя частка краси, своє натхнення та свої втрати. Однією з центральних є пронизлива сцена зі старим комуністом, котрий стоїть з застиглим від горя – наче маска - обличчям, обійнявши скинутий пам’ятник Леніну, не розуміючи, що він лишився сам, що час змінився безповоротно і безжально. 

«Все палає» розказує про Майдан як ірраціональний і від того ще більш драматичний акт. Ця ірраціональність, однак, діє обопільно  - і в добрі, і в злі - не випадково фільм закінчується словами з молитви «як і ми прощаємо винуватцям нашим». Кадр у цю мить розкривається, вперше з’являється небо, залитий сонцем звід над панорамою скорботної площі. Можна сказати, що Течинський, Солодунов і Стойков змальовують революцію як класичне полотно, на якому вже не так важливо, хто винний, як сама картина великого зіткнення – великої трагедії, яка випала всім.

Згадані фільми не тільки майже вичерпно описують Майдан, а й мають мистецьку вартість поза його контекстом. З’явилися вони протягом лише 9 місяців з початку подій, і процес триває: час, що зірвався з гальм, не дозволяє розслаблятися. Настільки стрімкі зміни – виклик, що вимагає постійної відповіді. Нині в наших режисерів є професійне активне середовище, є досвід, є вдалі фільми (ще один виклик), а, головне, є  маса тем і матеріалу, котрий сам іде в руки. Тому я впевнений, що з’являться  ще фільми - не тільки про Майдан і війну - і ці фільми будуть не гіршими. Мають бути. Інакше просто не можна.