Донецьк працює на прибуток

«Діти — квіти життя», «Діти — наше майбутнє», «Все найкраще — дітям»... Скільки прекрасних гасел лишаються сьогодні порожніми. Скільки безпритульних дітей жебракує нині в державі. В якому жалюгідному стані (матеріальному й педагогічному) перебуває сьогодні школа... Наразі скільки гарних слів і фондів присвячено дітям України. Слова, слова, слова, — бідкався принц Гамлет із Данії.

А от у Донецьку за словом стоїть діло. Зокрема — регіональний фестиваль вистав і концертних програм для дітей та юнацтва «Золотий ключик». Раз на два роки самі діти — справжнє журі! — визначають виставу Донеччини, яка їм найбільше сподобалася. А глядацькі симпатії віддаються найкращим артистам. «Тіньовим кабінетом» фестивалю виступає «доросле» журі у складі поважної професури, яке цього року було одностайним із дітьми: «Золотий ключик» виборов Маріупольський театр чарівною, гірко-веселою виставою «Романтики» Є.Ростана (режисер С.Непряхін).

До речі, серйозну конкуренцію «Романтикам» склала вистава Донецького музично-драматичного театру «Історія коня» М. Розовського за повістю Л. Толстого «Холстомер» (режисер В. Пінський). Серйозна, глибока річ, оздоблена вокалом, танцями, образними декораціями, прекрасно зіграна артистами В. Ждановим, заслуженим артистом України М. Коноваловим, Н. Стефашиною, В. Швецом та іншими. Чому не вона? Мабуть, театр помилився з висуненням, філософського твору про підсумок, цінності та сенс життя на фестиваль, адресований дітям. Їм важко перейнятися проблемами Холстоміра: у нього все позаду, а у них — попереду.

Проблема вікової адресності вистав фестивалю — дітям та юнацтву одночасно — на практиці є досить складною. Дитинство та юність — це два окремі світи, цілком різне сприйняття життя, часом протилежні цінності, системи спілкування тощо. Рубіж між ними — психологічно-фізіологічний перехід від формування організму до його статевої зрілості. Поєднувати ці світи в одній фестивальній програмі вкрай важко. І чи може тут бути цілком об’єктивним дитяче журі? Тим більше, що саме дитинство як таке теж неоднорідне — від малечі, якій цікаві перш за все казочки, до підлітків із їхньою орієнтацією на романтику та пригоди. Тобто спектр інтересів дитячої аудиторії достатньо широкий.

Тому більш точним у репертуарі фестивалю був «День народження кота Леопольда» (Донецький музично-драматичний театр), симпатичний і добрий. Але романтизм «Романтиків» виявився неподоланним.

Практично з кожною фестивальною виставою були пов’язані і захват, і проблеми.

Обласний театр ляльок показав чарівну «страшилку» — гоголівську «В ніч на Івана Купала» в драматургічній версії Яр.Стельмаха. Засл. арт. України режисер Анатолій Поляк надав простору вистави несподіваної глибини. Ляльки літали в повітрі, рухали тулубом, пускали вінки за водою.

Але приміщення колишнього кінотеатру, в якому працюють талановиті лялькарі, з величезним широким і довгим залом, поганим світлом і акустикою ускладнює сприйняття лялькової вистави маленькими глядачами.

Цікавий крок назустріч дітям зробила Донецька філармонія, запропонувавши програму «Все можуть королі», складену з пісенних шлягерів приблизно тридцятирічної давнини, наживлених «на живу нитку» нескладним казковим сюжетом. І нехай нинішні діти живуть у інших ритмах і музичних інтонаціях, програма в цілому виглядає цілісною й майже класичною.

Чесно кажучи, вибір Донецького театру опери і балету ім. А.Солов’яненка (чия позолочена фігура крокує неподалік) матеріалу «Попелюшки» дивує тим, що поставлено не балет С.Прокоф’єва, з якою б прекрасно впоралась славетна танцювальна трупа театру, а естетично застаріла оперно-драматична версія А.Спадавеккіа. На жаль, вокальна майстерність виконавців нівелювалася їхнім невмінням драматично діяти на сцені та, м’яко кажучи, відносністю режисури вистави.

Ще одна проблема і фестивалю «Золотий ключик», і Донецького регіону — нинішній рівень вистав Макеєвського російського ТЮГу. Театр існує в дуже складних умовах, які заслуговують на окрему розмову. Але представлені ним на фестивалі вистави свідчать про недостатність професіоналізму і режисерів, і деяких акторів театру. Хоча свої «діаманти» у макєєвців таки є: хоча б актриса Р.Ганжула (домовичок Чур) та Т.Лаптєва (баба Яга) у казці Вілюхіна «Як Настуня ледь потворою не стала».

Але яке майбутнє у цього театру, коли новітній час поставив під сумнів доцільність самого існування такого вузько спрямованого мистецького утворення, як Театр юного глядача? Донецький сусід — юний глядач не їде до Макеєвки на вистави невисокої художньої якості, а дивиться вдома, в місцевому Академічному музично-драматичному театрі як мінімум три казки для малят, не менше п’яти прекрасних молодіжних вистав і виростає на них до дорослого репертуару. Питання питань...

У цілому ж фестиваль «Золотий ключик», прекрасно організований, є величезним стимулом для театрів сходу України в їхній роботі з дитячим глядачем. Тільки чомусь цього разу осторонь лишилися сусіди — Луганщина. Невже не було чого показати? Чи розтринькали гроші на політику? Але ж найголовніша з політик — діти. Це щось на кшталт довгострокових інвестицій — що сьогодні вкладеш, те завтра й отримаєш, ще й з відсотками на прибуток або й на банкрутство.

Донецьк працює на прибуток. То чи не стати «Золотому ключику» всеукраїнським?