«Допоможіть, ми падаємо на... сонце»!

Думаєте, жартую, щодо впливу українського кіно на американський кінематограф — у його космічному, так би мовити, сегменті? А от і ні. Було, було таке. Хоча, хай як це парадоксально, про це майже ніхто не згадує. Нині, напередодні річниці першого польоту людини в космос, спробуймо дещо прояснити.

НЕБО ПОКЛИКАЛО

Пів року тому минуло 60 літ від моменту виходу в радянський прокат фільму «Небо кличе» (1959, Київська кіностудія імені О.Довженка, режисери Олександр Козир, Михайло Карюков).  За два роки до польоту Юрія Гагаріна, українські режисери вже заслали космонавтів у небесну далечінь — ба більше, на Марс. Ще 195-го, на Всесоюзному з’їзді письменників, Олександр Довженко, говорячи про близькі часи підкорення космосу і нові реалії людського життя, наражався на одвертий скепсис цілого залу: «чепуху нєсьот». Одначе 1957-го відбувся запуск першого Супутника, і пішло-поїхало. В зокрема й кіно.

«Небо кличе» — про політ людини в космос. До розробників космічної техніки приходить письменник Троян (Сергій Філімонов), знайомиться перебігом справ, а потім пише науково-фантастичну повість...

Саме події тієї повісті й оживають перед нами на екрані. Вже настали часи, коли СРСР має в космосі таку собі орбітальну станцію (її начальника грає український актор Віктор Добровольський), з якої збирається стартувати на Марс радянський корабель і його команда на чолі з Євгеном Корнєвим (популярний у ті часи російський актор Іван Перевєрзєв (і Добровольський, і Перевєрзєв, та й більшість інших акторів належать до категорії  чоловіків, яких моя бабуся називала «представительний мужчина»; себто породистий — тільки таких у космос і належало надсилати; ну не дрібноту ж якусь!).

З’ясовується, на Марс летять й американці, стартуючи з люб’язно наданої їм радянської станції. Американців двоє — Кларк і Верст (ну, майже круть і верть) — актори Костянтин Барташевич і Гурген Тонунц. Радянські намагаються їх відмовити — полетите пізніше, коли планети зручніше вибудуються. Та ж ні, гамериканці спішать, щоб випередити «совітів». І, звісно, вляпуються в біду (їх корабель починає падати на сонце). Отут благородні радянські люди й приходять їм на допомогу, не зайвий раз демонструючи переваги радянського способу життя і нашинського морального кодексу.

Головне, що викликає інтерес у фільмі, це показ космічної техніки. Художник Юрій Швець (про нього трохи далі), в суголосній праці з оператором Миколою Кульчицьким, продемонстрував просто видатний клас — перед нами справді космічна техніка майбутнього, естетика майбутнього. По суті справи, Юрій Швець і вся творча бригада фільму започаткували певні матриці і певну моду на зображення майбутнього. Пригадайте, скажімо, знаменитий фільм Стенлі Кубрика «Космічна одіссея 2001 року» (1968) — враження, що його творці багато чого просто запозичили з українського фільму...

СТУДЕНТ КОППОЛА ПИШЕ ДИКТАНТ...  УКРАЇНСЬКОЮ КІНОМОВОЮ

Одначе йдеться не лише про стилістику візуальних образів майбутнього. 1962 року в США вийшла картина «Битва за межами Сонця/ Battle Beyond the Sun» режисера Роджера Кормана. Як сказано в американській статті в Вікіпедії Корман купив фільм «Небо кличе» для поширення в США (себто для прокату?!), одначе вчинив, м’яко кажучи, дуже дивно. Він найняв молодого студента кіношколи Френсіса Форда Копполу (так, майбутнього постановника «Хрещеного батька» і «Апокаліпсиса сьогодні») і дав йому завдання американізувати фільм.

Що зробив студент Коппола? Включив абсолютну більшість епізодів українського фільму до нібито  нового американського (відтак у титрах значаться  американські актори, яких і близько немає в кадрі). Крім того, Коппола зняв кілька епізодів з нібито марсіанського життя — перед глядачами постають такі собі монстри...

Крім того, події фільму перенесено в 1997 рік. Після атомної війни напівпоруйнований світ ділиться на Північ і Південь, які змагаються між собою в завоюванні космосу. На завершення  сторони приходять до ідеї примирення — щоб не знищити світ доконче. В фіналі все так, як у картині киян: астронавти повертаються на Землю, де їх радісно зустрічають схвильовані маси — тільки, звісна річ, радянських прапорів немає.

Цього фільму, звісно, в фільмографії Копполи ви не знайдете. Учнівська робота з використанням, і отаким безцеремонним, матеріалу чужої кінострічки. Ну, завдання таке було — в часи, коли про авторське право навіть у Америці мали доволі своєрідне уявлення. Як, власне, і в СРСР. Але ж навчився чогось студент, факт!

Ця історія мала своє продовження. Епізоди фільму «Небо кличе» з космічної станції було включено до іншого американського фільму — «Мандрівка на доісторичну планету» (1965, за продюсерства того ж таки Роджера Кормана). Само по собі це визнання першості й авторитетності образу майбутнього, запропонованого українськими кінематографістами.

ЛІЛІПУТИ І МІСЯЧНІ ПЕЙЗАЖІ

А тепер повернемося до постаті художника Юрія Швеця (1902—1972) — постаті, на превеликий жаль, маловідомої в нас, отже, й інформації про нього дуже мало. Народився на Полтавщині в родині батрака. У 1920-ті роки закінчив одразу два виші — Музично-драматичний інститут імені Миколи Лисенка (як вокаліст) і Українську академію мистецтва — як власне художник. У його послужному списку кілька десятків фільмів.

Початок творчої кар’єри Юрія Швеця — участь у знаменитих кінострічках «Новий Гуллівер» та «Космічний рейс» (обидва 1935 року). «Новий Гуллівер» Олександра Птушка — на диво винахідлива стрічка, з відчутним агітковим меседжем, оповідь про те, як піонер Петя потрапляє (уві сні, щоправда) в країну Ліліпутію і допомагає трудящим перемогти в боротьбі з визискувачами (гм, сьогодні це не така вже й архаїка — нам би такого Петька в поміч!). Ліліпути всуціль лялькові персонажі, як і вся Ліліпутія, вибудувана Юрієм Швецем. Фільм справив враження не лише в СРСР, показувався він і в США, американцям він сподобався,  самому Чарлі Чапліну!

Паралельно тривала робота над фільмом «Космічний рейс» («Мосфільм», режисер Василь Журавльов). Про політ на Місяць, який, майже так як — через чверть століття в «Небо кличе» — завершувався тріумфальним поверненням на Землю. Картину створювали в доволі тісному контакті з Костянтином Ціолковським, який одного разу побажав зустрітися з художником. Так і написав у листі до режисера: «Вам надо как-нибудь приехать с простецким, но бойким художником, который бы набросал вчерне то из моих работ, что вы найдете подходящим». Так і зустрілись...

Пізніше Швець пригадував, що видатний учений радив виходити з максимально достовірних установок щодо показу Місяця і обставин самого космічного польоту (це в 1930-ті!). Достовірність полягала в дотриманні вже здобутих наукою знань. «Він,- писав Швець, — ніби переглядав зображення знайомих йому місць, ніби переносився в спогадах про прогулянки місячними рівнинами та ущелинами. Він бачив нашу Землю здалеку, як ми бачимо з Землі Місяць. Він ніби сам був у скафандрі, і при кожній появі нового пейзажу Місяця через скло гермошлема зблискували очі в захопленому погляді» (подаю за публікацією в «Независимой газете», 2016, 22 червня). 

Вражаюче свідчення, яке говорить про те, що Ціолковський справді вплинув на формування уявлень про космос, особливості його пейзажу та власне антуражу і обладунку тих, хто рушає на освоєння космічних часо-просторів. Так що виднокраї фільму «Небо кличе» мали свою традицію, яку і втілював у собі художник Юрій Швець.

НАЗУСТРІЧ МРІЯМ

Старше покоління ще пам’ятає той ентузіазм, з яким були пов’язані перші польоти людини в космос. Тоді, на рубежі 1950—1960-х, СРСР розвивався доволі динамічно, що народжувало найсвітліші надії на майбутнє — близьке й далеке. Гай-гай, і як швидко ті надії було поховано маразматичною владою, вже в кінці 1960-х, під гуркіт танків на вулицях чехословацьких міст. Є якийсь печальний символізм у тому, що з завершенням епохи надій закінчилось, на початку 1970-х, і життя Юрія Швеця.

А тоді, на початку 60-х, Михайло Карюков (співрежисером виступив актор Отар Коберідзе, він же виконавець головної ролі) та Юрій Швець створили ще одну космічну історію — фільм «Мрії назустріч» (Одеська кіностудія, 1962). За сценарієм письменника-фантаста Олеся Бердника, чиїми книжками моє покоління зачитувалось у дитинстві (пізніше, як відомо, він став дисидентом, був заарештований і його твори зникли з обігу). 

Чого тільки тут ми не побачимо, з марсіанськими пейзажами включно. І тими самими технічними і технологічними обладунками. А костюми космонавтів точнісінько такі, в яких літали перші радянські космонавти. Саме для цієї картини, до речі, була написана (композитором Вано Мураделі на слова Євгенія Долматовського) знаменита пісня «И на Марсе будут яблони цвести».

Космічний матеріал ще якийсь час тримався українських кіностудій. Скажімо, 1967 року на екранах країни з’явився фільм «Туманність Андромеди» Євгена Шерстобитова, за однойменним романом Івана Єфремова (кіностудія імені О.Довженка, оператор Микола Журавльов, художник Олексій Бобровников). У принципі схожа і уже традиційна на той час естетика візуальних уявлень людства про майбутнє.

А за десятиліття, 1978-го,  Леонід Биков заходжувався робити фільм «Пришелець» — про подібність цивілізацій, земної і позаземної. Це був знак такого собі «одомашнення» космосу, інтимізації уявлень про нього. Так шкода, що трагічна смерть стала на заваді зйомкам картини. Хоча залишились проби, такий собі мініфільм, у якому лунає високий і трохи печальний заклик залишатись людьми — хай де б ми були і хай ким би були!