Дорога Андрія Ментуха

Архипенко сказав: «Моє мистецтво є виразом туги за чимось, чого я сам не розумію. Найпевніше, що найбільша туга — втрачена Вітчизна». Не знаю, чи підтвердив би таку думку Андрій Ментух; не знаю, як сприймає він великого скульптора, — якось не пригадаю нашої з ним розмови на тему українського генія.

Але залишаю за собою глибоке переконання, що формувала особистість Ментуха не теплиця, банально-безтурботна юність чи гладко стелений життєвий шлях. На його долю випало вдосталь важких випробувань, лихоліть, виборів, вагань, спокус... Він — ще один яскравий приклад того, що істинний мистецький хист найчастіше здіймається над ареалами тектонічних потрясінь, а в тепличних умовах переважно вироджується й чахне.

Андрій Ментух народився 1929 р. у Карові — селі, розташованому на півдороги поміж Львовом та Сокалем. І вже п’ятнадцятирічним, повертаючись «із лісу», попереджений односельчанином, змушений був здійснити найскладніший, вирішальний вибір: або ступити до рідної оселі, потрапити у руки енкаведистів і  вкупі з батьками й молодшим братом опинитися під Воркутою, або ж зректися дороги додому, відступити за горезвісну «лінію Керзона» і в підшитій вітром благій одежині й із порожніми кишенями розпочати довгий шлях у грізну, небезпечну невідомість. Підліток вибрав останнє. Йому пощастило не заблукати, натрапити на своїх: там, серед повстанців тактичного відтинку «Данилів», він перебував, мужнів, займався інформаційною і зв’язковою роботою. Йому судилося пройти крізь тривоги й небезпеки, сутінки й тісноту криївок, відчути відчай поразки збройного українського опору, бути тяжко пораненим... І коли його підпілля скінчилося — уникнути, здавалося б, неминучого: щасливо видобутися з обпеченого війною, зруйнованого жорстокими протиборствами, братовбивством і безневинною людською кров’ю Закерзоння та подолати сповнену різними пастками дорогу на далеку польську північ.

Андрій Ментух опинився у Гданську. Він чудом вижив серед повсюди ворожих йому обставин, підозр, між гнітючих умов, коли людське життя, воля і гідність не варті були й гроша.

Він вижив, однак розминувся із Батьківщиною... Андрій Ментух викупив себе вельми дорогою ціною, а те найдорожче й найстрашніше, що зачаїлося в ньому, називалося пам’яттю. Додам — і тугою. Тугою тим важчою, що її неможливо було опанувати інакше, ніж невпинною, не лише зовнішньою, а й внутрішньою неподільною боротьбою, самотнім змаганням заради себе, власної гідності, честі й відданості своєму українському імені.

На вулканічному рельєфі поміж реальністю й пам’яттю А. Ментух не міг прорости у свою зрілість ніким іншим, лише митцем, художником із принципово встановленою особистою совістю на стику минулого та майбуття. Бо тільки у сфері мистецтва доля обіцяла йому здатність промовити з-за порогу вимушеного мовчання, проявити сенс людської життєвої пригоди з її добром, злом, перемогами, поразками, нікчемністю, красою та недосяжною уселюдською батьківщиною, схожою водночас і на мрію, і на міраж.

Ментухові суджена доля художника. Він заслужив її, переможно проростаючи над ареалами потрясінь, як і Архипенко, здіймаючись, сягаючи права виражатися на висотах істини, краси, гуманності.

Ледве адаптувавшись до нового оточення, приховуючи з не завжди надійним успіхом правду про дорогу, яка привела його на «терени одзискане» («повернуті землі»), Андрієві Ментуху вдалося вступити й завершити навчання у середній мистецькій школі міста Гдині. Вищу художню освіту він здобув у Гданську, закінчивши 1959-го тамтешню Академію зі званням магістра. Згодом йому вдалося отримати посаду ад’юнкта (згодом старшого викладача) на кафедрі рисунку й малярства Академії. (До речі, про звання професора він, реально оцінюючи свою політичну минувшину, навіть не старався.) Зате активно включився у творче життя.

Він бере активну участь у численних виставках у Гданському окрузі, Варшаві, Кракові, інших польських містах.

Ментух завжди був зобов’язаний обстоювати своє право на творчу й особисту волю, ускладнене ще й тим фактором, що польська служба безпеки, таки натрапивши на нього пильним оком, ретельно стежила за ним аж до 1984 року. Однак, розважливаа поведінка й мистецький хист А.Ментуха значною мірою допомогли йому захиститися, встановити й відстояти свою творчу позицію.

Він організовує низку персональних виставок, гідно доповнюючи визначні здобутки польського малярства у Бухаресті, Софії, Москві, Санкт-Петербурзі, Берліні, французькому Понт-Левені... Його картини знаходять місце у музеях Варшави (Державний музей), Щецина, Гданська, Ополе, фондах польського Міністерства культури тощо. Ім’я Ментуха, видатного автора самобутніх малярських творів, стає поруч найвизначніших польських мистців. Його індивідуальний мистецький почерк, оригінальна формотворча стилістика визрівають, набувають усе значимішої переконливості у парі зі своєю прикметною простотою, вишуканістю, нібито відкритою, однак насправді глибинною таємничістю. Він стає помітною постаттю польської культури, перед ним готові відкритися її широкі двері, якби... Якби не український дух, якого Андрій Ментух не зрікався, не зрікся і ніколи не мав наміру зректися, попри жодні обставини.

Сміливо ігноруючи політичний нагляд, він бере активну участь у національному житті українців у Польщі, розробляє сценографії для Фестивалів української культури у м. Сопоті, стає активним учасником українських громад, малює портрети Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, українських гетьманів, оформляє обкладинки й титульні сторінки п’ятьох щорічних «Українських календарів»... Усе перелічене — лише незначна частина в обсягу Ментухової участі у житті нашої діаспори у Польщі, — якраз така частина, яка не може уповні вгамувати його ностальгію за втраченою Вітчизною з її вічними проблемами та  відбитком свого незагашеного, збереженого упродовж віків незрівнянного архетипу.

Після розпаду СРСР Андрій Ментух якнайактивніше входить у річище мистецького життя України: 1989-го очолює (разом із незабутнім Е. Миськом) журі й бере участь у Міжнародному бієнале «Імпреза» в  Івано-Франківську; залишається головою журі цього культурного проекту упродовж наступних 1991-го та 1993 років; стає почесним членом Національної спілки художників України;  лауреатом Премії ім. В. Стуса, співорганізатором виставки сучасного українського мистецтва у Києві й містах Польщі;  бере участь у виставці до фестивалю Асоціації українських письменників «Південний хрест» у залах Одеського літературного музею;  влаштовує персональні виставки у Львівській Національній галереї мистецтв, Національному музеї Львова імені Андрея Шептицького, двічі — у Національному художньому музеї в Києві, у Хмельницькому художньому музеї, Національному музеї Т. Шевченка в Києві, музеї Т. Шевченка в Каневі.

Його присутність у культурному житті незалежної України не лише послідовна, тривала, а й, насамперед, високовартісна. У будь-якому мистецькому проекті творчість А. Ментуха проявляється значимим явищем високої, достойної мистецької проби з виразним «ментухівським» Образом-знаком — винятково простим, однак вивіреним, вражаючим, сутнісним... Мистець промовляє до глядача як компетентна, обізнана, осмислена людина, яка знає те, що Високе й Справжнє, що страждання і непомильність Буття, що достойне і стійке у своїй гідності.

Його картини — знаки на магістралях людської мандрівки у бік завше далекого овиду. Вони наполегливо й послідовно нагадують про наше невмируще духовне начало. Про благодать високої гармонії. Про вагу істини, до якої сягнути рукою. Про благородну ностальгію за недосяжною істиною. Про Красу, якої легко торкнутися, однак не здійснити цього знічев’я чи із черствою душею.

Існує якась загадкова магія відкритих знаків Андрія Ментуха — символів людських лиць, постатей, спільнот. Заокруглені, як галька, поміж шпалами й рейками лики, неначе шпали, видовжені знаки постатей, штивні, ущільнені знаки людських згромаджень, закодованих у навічну незбагненну евакуацію, — усі вони, ці знаки, на перший погляд здаються рівнозначними штампами. Однак магічним чином кожен із цих мнимих штампів постає перед вами, глядачем, обов’язково зі своєю неповторною біографією, неймовірною долею, зі своїм космосом.

Це не безтурботний космос. Це космос, в якому зайва, неприпустима ненависть, недоречні марні людські клопоти, заморожені суєта, ворожнеча, жадоба, жага. Це відмінна Композиція-Космос, заодно погідна і тривожна, цілеспрямовано позбавлена звичної людської недосконалості і сваволі.

Андрій Ментух говорить про вагомі, істинні речі, не дорікаючи. Показує Красу без прикрас, екзальтації, блазнювання. Свідчить про високе розсудливо й просто. Проявляє максимальну пружність, використовуючи ощадні, мінімальні засоби виразу. Нагадує про важливе мовчки, через свої картини-знаки.

І ви, глядачу, нині й завтра довіритесь, повірите Ментуху — особистості, яка звершилася наслідком безкомпромісної проби, сумлінного осмислення речей та відчуття тієї високої туги, яка властива тільки винятковим, відповідальним, благородним Особистостям.