Думки вголос
Вчитався у статтю Петра Іванишина «Постмодерний неоцинізм, його жерці, раби та жертви» («День», 11 січня 2008). Нині сучасна українська література, тим більше літературна критика спільними зусиллями породили якусь зневіру в мистецтво слова. Відчуття, що ліпше триматися від того подалі. Та чи маю я право — математик за освітою, встрявати в насичені «ізмами» дискусії знавців від літературного цеху? Втім, твердять, що красне письменство твориться для народу, а я гадаю, все ж його шмат! Додає снаги й те, що я й написав та видав кілька книжечок. Щоправда, науково-популярного змісту. А ще — мені, як і багатьом з нас, не байдужа доля нашої мови й літератури.
На схилі буремних 80-х — початку 90- х здавалося, що ось-ось має вибухнути наше звільнене слово. Що із схованок, з еміграції, просто з-під пера та клавіатур вирине нова, правдива, змістовна, художня література. Лунали зойки, що важко щось видати. Так, і досі важко. Втім, не знаю, хто це сказав першим, я чув цю сентенцію з вуст відомого історика Михайла Брайчевського: «Важче за все видати ненаписану книгу»! Пригадую й дещо розгублену заувагу-реакцію тодішнього президента Л.Кучми: «То де ж ті рукописи? Може ми якось гуртом спроможемося їх видати»!
А які бурхливі часи йшли і тривають — злети-падіння, перетворення й творення, постріли й пограбування! Тут на часі не полювати на гранти, а пірнати в саму гущавину подій! Лиш треба мати хист і темперамент Оноре де Бальзака абощо.
Початок мого відвороття від сучасної літератури датується 29 лютим 1996 року. Тоді в Будинку вчителя «бешкетники» влаштували літературний суд над книгою Оксани Забужко «Польові дослідження з українського сексу». Правили бал Соломія Павличко та Вадим Скуратівський. Я кудись поспішав, то, оцінивши задум заходу й придбавши сам твір, побіг далі. З читанням його було сутужніше. Не лізло! Здається, Вольтер казав: «Визнаю всі жанри, окрім нудного». Десь на третині тексту я вклав закладку й відклав книгу. Згодом я завітав до редакції «Українського слова», де вів тоді рубрику, й поділився враженнями-відчуттями з головним редактором — паном Мирославом Вербовим. А він і кинув: «А ви це опишіть»! Так обставини примусили мене «додушити» роман пані Оксани й написати свої враження. Як згодом повідомив мені В.Скуратівський, авторка не образилася. До речі, я й досі ставлюся до неї позитивно, хоч творів її не читаю. Між іншим, вважаю, що говорить вона цікавіше, ніж пише.
Інший автор, який на виду й на слуху — Юрій Андрухович. Його вже попідручки ведуть у класики! Між тим, може я вже обростаю мохом, і його твори перетравлюються важко. Ще перші: «Московіада» тощо — сяк-так. Але якось я потрапив на презентацію в Молодому театрі його книги «Перверзія». Виступи — суцільна патока. Здавалося, що автору на часі сидіти не тут, а на Олімпі. Таке масоване зомбування подіяло! Додому я йшов, притискаючи цю книгу до серця. Але далі, як там у поета: «Пустое сердце бьётся ровно». Ніщо мене в ній не захопило, не заінтригувало. Спотикаючись об грудки абзаців, дошкандибав до середини й сказав собі: «Баста»! Мабуть таки не доріс!?
Але ж якусь кількість книжечок я в своєму житті прочитав. Навіть з класиків. І їхнiй зміст, смію думати, до мене дійшов. А як же із сучасними майже класиками? І зміїться думка, що, може, в них форма — «епатаж-випендрьож» панує над змістом?
Те, що в ранніх Андруховичеві й Забужко після тотальної жуйки соцарту здавалося новацією, ковтком свіжого повітря, зараз уже нікого не хвилює. Припускаю, що твори такого кшталту можливі й доречні в літературі загалом. Але потрібні, затребувані й інші — високого й низького жанрів. Тоді це буде повноцінний літературний процес. А так маємо джерело оскоми! Може, загалом здібним літераторам бракує такту, смаку, й тому вони не припасовуються до обставин, не знаю. Хай відповіді дошукуються фахівці. А може, справжні модерні таланти просто не пробилися чи не сформувалися?
Модерн, пост-модерн — ці означення мені мало що говорять. Але якось я читав про один експеримент мистецтвознавців. Дехто вважає, що абстрактний живопис — це щось «тяп-ляп», доступне кожному. Узяв до рук квач і твори! І ось декілька зразків того «тяп-ляпу» вони розбавили творами відомих художників-абстракціоністів. І що ж? Усі абсолютно випадкові й не підготовлені особи (хоч усі ті полотна були безсюжетними) вказали на твори саме видатних майстрів як на чимось кращі! Щось таке, мабуть, виявляється і в літературі. Годі дурити, панове літератори, живіть серед нас і працюйте!
