Душевний лад і життєвий нелад
Найновіше число українського часопису чужоземної літератури "Всесвіт" має на своїй обкладинці дві загадкові цифри: "3-4". Невтаємничений в нашу економічну й культурну ситуацію читач може й не здогадатися, що йдеться про так званий здвоєний номер, тобто про номер за березень, який є одночасно й номером за квітень. До подібних, вимушених, зрештою, "хитрощів" вдаються сьогодні ледь не всі українські часописи, - зводячи сяк-так кінці з кінцями і рятуючись від фінансового краху приблизно в той самий спосіб, що й уряд, котрий замість зарплат за березень платить за минулий листопад.
За всієї невтішності такого становища, можемо знайти в ньому й оптимістичний аспект: цифра "3-4" на обкладинці "Всесвіту" - це все-таки краще, ніж цифра "3-6", яка не лишила б надій на зустріч з журналом у цьому півріччі.
Головний матеріал березневого номеру - роман найпопулярнішої нині у Польщі письменниці Йоанни Хмелевської "Клята спадщина". Як і більшість детективістів, п. Хмелевська охоче дурить своїх читачів, але робить це весело, винахідливо і з чудовою самоіронією, завдяки чому, власне, й лишається ось уже десять років найбільш тиражованою авторкою у Східній Європі. В редакційній примітці до української публікації мовиться навіть про "тонкий психологізм" її образів, - що, думається, є певним перебільшенням, особливо та тлі досить стриманої редакційної зауваги з приводу прози Нагіба Махфуза, видрукуваної у попередньому (лютневому) числі цього ж часопису: "персонажі радше типізуються, ніж подаються з прицілом на поглиблене розкриття внутрішнього світу індивіда".
Єгиптянин Нагіб Махфуз, попри присуджену йому 1988 року Нобелівську премію і, відповідно, чисельні переклади його творів у різних країнах, виглядає письменником дещо недооціненим. Багато хто воліє вбачати в подібному "нобелянтові" вияв політичної кон'юнктури, таку собі "заохочувальну" (а отже, й ніби не зовсім справжню) премію для країн "третього світу". Тим часом його роман "Пансіонат "Мірамар", майстерно перекладений на українську молодим арабістом Володимиром Плачиндою, читається як добротна проза - без жодних скидок на приналежність до "країн, що розвиваються", й без поблажливих вибачень за недостатнє проникнення у "внутрішній світ індивіда".
Безумовно, ця проза відрізняється від відомих нам "європейських" зразків - і то не лише своїм колоритом (дія відбувається в Александрії, одному з найдавніших центрів Середземноморської цивілізації, де "Схід" і нині зустрічається з "Заходом"), а й своєю поетикою, загальною інтонацією, яку можна назвати орієнтальною - в тому сенсі, в якому орієнтальним був не лише Ясунарі Кавабата, а й Герман Гессе. Зрештою, відсторонено-споглядальне й водночас розуміюче-співчутливе ставлення до навколишнього життя може бути не так цивілізаційною, як суто індивідуальною рисою, дарованою віком і досвідом.
Головний герой твору, 80-літній журналіст (alter-ego автора), поселяється в невеличкому пансіонаті доживати відведених йому до смерті літ і в перші ж тижні стає свідком (і мимовільним учасником) драматичних, закручених із детективною інтригою подій. Його сподівання "сховатися в тихій оселі" й "відновити душевний лад, необхідний на схилі років", виявляються марними. "Мені й на гадку не спадало, - зізнається він у кінці, - що навіть тут життя може перетворитися на поле смертельних двобоїв і завершитися кров'ю".
Довколишній нелад вторгається в затишок пансіонату у вигляді тривіальних любовних інтриг, але він прозирає також у згадках про насерівську революцію і встановлений нею поліційний режим із претензіями на "соціалізм", про світ злиднів і розкошів, злочинних афер і цинічного розрахунку, про політичні партії з їх "ентузіазмом і глупством" і "нескінченними партійними чварами", про братів-мусульман, яких герой недолюблює, й комуністів, яких не розуміє.
Певними елементами мильної опери ця проза нагадує індійські або й цілком призабуті вже арабські фільми - з тою, однак, різницею, що є в ній нехарактерне для мильних опер почуття гумору, момент іронічної саморефлексії і справді мудрий, примирливий, філософський погляд на життя, в якому ніщо не є марним.
Серед інших матеріалів лютневого номера заслуговує на увагу добірка хрещеного батька українського "бубабізму", визначного польського поета міжвоєнної доби К.І.Гальчинського - в гарних перекладах Ігоря Бурковського та Юрія Бердика, а також підготована Максимом Стріхою публікація перекладознавчої спадщини Миколи Лукаша, автора неперевершеного українського "Фауста", "Декамерона" та "Дон Кіхота".
Ще одна мартирологічна публікація у тому ж таки числі "Всесвіту" належить відомому перекладачеві та дипломатові Вікторові Батюку, котрий фатально загинув в автокатастрофі наприкінці минулого року. Батюк перекладав для "Всесвіту" давню працю Рабіндраната Тагора "Націоналізм", проскрибовану в СРСР - дарма що Тагор традиційно проходив там за розрядом "прогресивних письменників" і перевидавався безліч разів у вигляді різноманітних однотомників і багатотомників.
У березнево-квітневому числі шанувальники серйозного читання знайдуть чималу добірку патріарха американської поезії Стенлі К'юніца (того самого, котрий у 70-х роках переклав англійською мовою Івана Драча) - з післямовою перекладача Дмитра Павличка, й дві чудові статті ретроспективного (на жаль) плану - "Даніель Бовуа та історія польсько-українських відносин" Ярослава Дашкевича й "Україна і Голштінія в 1730-х роках" Олександра Оглобліна, видатного українського історика, що помер 1992 року на еміграції.
Втім, є у "Всесвіті" й чимало інших статей та художніх текстів - на різні смаки. До речі, за лютий-березень тираж "Всесвіту" зріс на 261 примірник - що не кажіть, а приємна дрібниця в країні, де ледь не все падає й розпадається.
