Дистанцiя Сорокiна

Як накажете рецензувати книжку людини, котра відмовляється приймати звання письменника і завжди з подивом сприймає відомості про популярність того чи іншого свого тексту? На це запитання не відповість швидкий на слово Володимир Сорокін. Він — художник-графік, таким себе скрізь подає, але його мальованих робіт ніхто не бачив, навіть із найбільш розвинених шанувальників. Ім'я його не гримить на розгонистих арт- манежах, альбоми не з'являються і у вузькоспеціалізованих книжкових крамницях, не кажучи вже про більш доступні торгові заклади. Зате книжок скрізь багато. Зібрання творів, що нещодавно вийшло в двох томах, лежить і по всій Москві, і в нас на Петрівці. Тут же, крім двотомника, що викликає обурення читачів, які вже витратилися, надруковане зусиллями найбільш авангардного видавництва «Ad Marginen» найсвіжіше «Блакитне сало». Новий роман Сорокіна.

В якомусь сенсі Сорокіну не пощастило. Нинішній сплеск інтересу до нього — щось на зразок відображеного світла, яким світить Володимир Георгійович, приймаючи його від іншого, нині вельми яскравого світила — Віктора Пєлєвіна. Думається, кожний неупереджений та уважний читач, який однаково знає і Сорокіна, і автора «Чапаєва і Пустоти», погодиться, що спадкоємність прийомів, близькість стилів та іронічного погляду на світ тут має місце. Проте справа не в тому, що Сорокін увійшов у фавор у шанувальників експериментальної прози ще в середині 1980-х, а писати почав іще раніше. Просто Пєлєвіну вдалося методи обробки читацької свідомості, що застосовуються Сорокіним, та й узагалі всіма новоросійськими постмодерністами, вивести на рівень мас- культу, розфасувати високочолі мовні ігри в легкі жерстянки комерційних, загальнодоступних жанрів. Із Сорокіним же такого не сталося. Однак набір очків Пєлєвіним спричинив за собою і новий злет його старшого колеги: обох ледве чи не через кому друкують і згадують у модних виданнях. Країна, масова свідомість, комп'ютерні програми з моменту першого сорокінського пришестя дуже змінилися. Чи змінився сам Сорокін?

Кінець XXI століття. Після світового ядерного катаклізму на планеті верховодять китайці. Небувалого розквіту досягла генна інженерія. У суворо засекречених лабораторіях клонують письменників. Нові Набокови, Ахматови, Пастернаки пишуть абсолютно божевільні, але звичні для цих авторів за стилем твори. Мета — зовсім не відродження великої російської словесності. Справа в тому, що кожний клон-письменник відкладає попутно в своїх тканинах таємниче блакитне сало. Це — абсолютно фантастичний за своїми властивостями продукт. Його ентропія дорівнює нулю, просто кажучи, — блакитне сало вічне. Проте тільки-но починаєш уходити в смак дивної антиутопії, як Сорокін звичним для нього прийомом зламує дію і кидає читача у вир абсолютно іншої реальності, а потім — і ще, і ще, нові спалахи точно прорахованих галюцинацій. Монстри і диктатори, любов гетеро- і гомосексуальна, обвал дивних ритуалів, барв, бенкетів, світових катаклізмів, шикарних інтер'єрів. При цьому «Блакитне сало» сповнене зухвало плотським життєлюбством: тут насолоду зведено в одну з основ світобудови, на зразок горенозвісних законів термодинаміки. Для пуриста Сорокіна, що звичайно кінчає своїх героїв у стерильно абсурдних ситуаціях, — це новина. Мало того. Тепер у нього для кожної, навіть найнеймовірнішої колізії є обгрунтування, чого раніше також не було. Усі дикості, що відбуваються на сторінках «Блакитного сала», мають своєю причиною переважно містичні мотиви. Звідси і до боротьби за моральність читача недалеко. Постмодерніст, що подався в проповідники, — це вже сюжет для гарного роману. Проте за всіма удосконаленнями проглядає стара істина: Сорокіна, як і раніше, нудить від реальності, а ще більше від усіх її літературних варіантів. Недаремно в ході дії прямо або опосередковано виведено всіх основних ідолів російського Парнасу — у вельми непривабливому, м'яко кажучи, вигляді. Знущально визначивши художнє безсмертя як «блакитне сало», перетворивши шкільну хрестоматію на смердючий бестіарій, Сорокін уже вкотре визначив дистанцію між собою і таким нелюбимим йому різновидом мистецтва.

Найдивніше в тому, що саме на цій дистанції він і прагне виграти.