Дистанціювання від «горької» минувшини

Тривають публічні обговорення пропозиції щодо оновлення назв міст, селищ, вулиць та установ, які є носіями вже анахронічних радянсько-комуністичних символів. Їх абсурдність, чужорідна присутність на теренах України особливо відчутна в нинішніх умовах постмайданної України і неоголошеної війни, яку веде з нами правонаступниця СРСР — Росія. Обговорюють також назву Одеської національної наукової бібліотеки ім. М. Горького (ОННБ). В Україні є кілька бібліотек різного рівня, які мають це ж ім’я. Нині на їхніх сайтах триває опитування щодо оновлення назви книгозбірень.

Симптоматично, що нині навіть колишня радянська номенклатура, яка в більшості регіонів збереглася при владі, проявляє готовність відмовитися від комуністичних маркерів на мапі України.

10 лютого 1941 року з ідеологічних міркувань Одеській державній науковій бібліотеці було присвоєне ім’я Максима Горького. Зайве свідчення, що у назві бібліотеки це лише рудимент минувшини, — те, що в останні кілька десятиліть у «Горьківці» не було проведено жодного заходу, присвяченого іменитому письменнику.

2009 року найстаріша публічна бібліотека України, тоді Одеська державна наукова бібліотека ім. М. Горького, відзначила своє 180-річчя. Враховуючи багатство і унікальність її п’ятимільйонного фонду, внесок її співробітників у розвиток національної науки і культури, Указом Президента України установі було надано статус національної. Повна назва така: «Одеська національна ордена Дружби народів наукова бібліотека імені Максима Горького». Такий собі напівсовковий вінегрет, що в умовах української державності поєднує усталене, реакційне і нові здобутки, де останні у цьому словесному нашаруванні нівелюються.

Варто зауважити, що в ЗМІ представники громадськості неодноразово порушували питання заміни в назві колись культового імені Максима Горького на ім’я інших діячів, які були тісно пов’язані з Одесою, чий внесок у розвиток національної науки і культури, а також розвиток самої бібліотеки був би беззаперечним. Адже Олексій Пєшков ніколи не відвідував Одеську міську публічну бібліотеку. Під час подорожі «в люди», дорогою із Бессарабії 1891 року, він короткостроково працював в одеському порту.

Є й інші мотиви, які вже давно вимагають переглянути ставлення до цієї неоднозначної постаті, яку можна по-різному сприймати на різних етапах її життя. Як багато тодішніх романтично й демократично налаштованих російських інтелігентів-різночинців, у нових умовах радянщини Горький невдовзі показав себе пристосуванцем. Згодом він був використаний і розчавлений нищівним колесом новонародженого тоталітаризму, який сам же й випестив.

Горький і «українське питання» — тема також неоднозначна. Він міг із захопленням говорити про Михайла Коцюбинського, з яким товаришував, грати в українських п’єсах, сприяти перекладам російською української класики, але при цьому нетолерантно висловлюватися про українську мову. У листі до письменника Олекси Слісаренка на завершальній стадії українізації (1926) Горький назвав українську мову «наречием», що дало привід поету Миколі Хвильовому назвати його російським шовіністом, а Володимира Винниченка змусило розірвати з ним відносини.

Повертаючись до вищезгаданого опитування, яке нині проводить ОННБ, 84,4% підтримують ідею назви установи як «Одеська національна наукова бібліотека». Лише десята частина респондентів схильна іменувати бібліотеку на честь якогось із уславлених діячів. Серед претендентів найвищий рейтинг у бібліофіла, українознавця і просвітянина Михайла Комарова. Приблизно однаково голосів віддають перевагу меценатам, громадським діячам чи творчим особистостям, найперше — графу Михайлу Толстому і Григорію Маразлі, Івану і Юрію Липам, також автору проекту споруди бібліотеки Федору Нештурху. На користь кожного із названих осіб є достатньо переконливих аргументів. Здорова логіка більшості одеситів пропонує компромісний, безпристрасний варіант. На мою думку, в оновленій назві варто також винести на перший план більш значуще слово, яке відображає масштаби діяльності й значимості установи  — національна.