«Диво» серед степу

Кіровоградський театр імені Марка Кропивницького за своїм статусом нічим не відрізняється від двох десятків інших музично-драматичних театрів обласного підпорядкування. Але завдяки унікальному бекграунду він посідає виняткове місце на театральній мапі України — адже саме в жовтні 1882 року, з першого виступу трупи Кропивницького (пізніше Михайла Старицького, трьох братів Тобілевичів та Марію Заньковецьку цілком офіційно буде визнано корифеями), розпочався відлік нової ери у вітчизняному театральному мистецтві.

«Колиска української сцени» — таким узагальнюючим штампом десятиліттями позначали як театр у Кіровограді, так і «рукотворне диво посеред степу» — хутір Надію, названий Іваном Тобілевичем (Карпенком-Карим) на честь першої передчасно померлої дружини; земний рай, де серед дубів, ставків і невпинної господарчої праці було створено класичні «Сто тисяч», «Хазяїн», «Сава Чалий», «Суєта», «Житейське море»...

Але всі ці визначення тільки тоді залишатимуться справедливими, коли кожне наступне покоління наповнюватиме їх своїм власним, живим змістом.

У цьому сенсі Кіровограду не дуже щастило — особливо останніми роками, коли Театр імені Кропивницького, змучений тривалим та малоперспективним ремонтом, було занурено у гучні чвари навколо зміни керівництва, котрі завдяки Інтернету прогриміли всією Україною.

Та, певно, вищі сили зглянулися над театральною колискою — тож на порозі 130-річчя кіровоградці отримали і нове керівництво, і оновлені стіни.

Власне, на старому місці й фундаменті менш ніж за чотири роки побудовано цілковито новий театр: зведено нову сцену та глядацьку частину, змонтовано нове світлове і звукове обладнання... При цьому ретельно збережено стиль фасаду та повністю відновлено історичний вигляд зали. Кіровоградці кажуть, що дякувати тут треба, насамперед, губернаторові області Сергію Ларіну — за його рішучість та невсипущий особистий контроль.

Оновлення стало комплексним: на місце директора театру прийшов знаний за успішною діяльністю в Черкасах Володимир Єфімов, а головним режисером став (чітко за законодавством, на конкурсній основі, що на сьогодні є скоріше винятком, ніж правилом) Євген Курман, добре відомий роботами у Києві (ТЮГ, Молодий театр) і Донецьку, а також постановками в Тернополі, Івано-Франківську, Одесі, Севастополі та інших містах.

«Те, що це саме Кіровоград, саме Театр Кропивницького, стало для мене вирішальним», — каже Євген Васильович. Дивно, але виникає враження, ніби він був тут завжди: минуло якихось два місяці з моменту його призначення, а він уже знає на ім’я та по батькові всіх у театрі та у місті, по-хазяйськи походжає хутором та будівельним майданчиком, не пропускає жодного мистецького заходу, проводить імпровізовані екскурсії місцевими цікавинками...

Із новопризначеним головним режисером театр познайомився безпосередньо у роботі — традиційний, 41-й фестиваль мистецтв «Вересневі самоцвіти» було відкрито на хуторі Надія його виставою «Богатирі Півдня». Допомогу колезі надав так само знаний режисер і продюсер Сергій Проскурня, який запропонував для цього власну п’єсу, створену за допомогою працівників Краєзнавчого музею та знаменитої Бібліотеки ім. Д. Чижевського з листування корифеїв, газетних та архівних матеріалів. Вистава набула неабиякого розголосу — адже всупереч стійкій традиції показувати Кропивницького огрядним дідуганом у шапці та з вусами режисер і актори вивели його без жодного гриму, молодим і завзятим (нагадаємо, Саксаганському 1882-го було лише 23, Садовському — 26, Заньковецькій — 28, найстаршим Кропивницькому та Старицькому — по 42).

Плани кіровоградців розписано буквально по днях: 21 жовтня — офіційне відкриття оновленої будівлі, 27 жовтня (день у день, як 1882-го) — «Наталка Полтавка» І. Котляревського, надалі — нові вистави (зокрема «Сорочинський ярмарок» за М. Гоголем, грандіозна постановка нового головного режисера, де братиме участь увесь творчий склад театру), відкриття малої сцени, підготовка наступних «Вересневих самоцвітів» — у зміненому форматі, це і театралізовані заходи у місті, і залучення театральних шкіл з усієї України, і читання сучасної вітчизняної драматургії...

Усе це виглядає аж надто добре. Зрозуміло, не все буде просто і з впорядкуванням оновленої будівлі, і з налагодженням мікроклімату в колективі, і з «вписуванням» масштабних творчих планів у нинішні суворі економічні рамки...

Але залізна впевненість та оптимізм нового керівництва та незрима підтримка патронів театру (бюст М. Кропивницького буквально перед нашими очима знову посів своє місце у театральному сквері) дають надію на те, що колиска вітчизняної сцени плекатиме нові й нові творчі звершення.