Дзен по-німецьки
У Києві відкрилася виставка сучасної німецької фотографії «Відстань і близькість». Дивне враження залишається від цієї експозиції. Неначе дивишся на сюрреалістичне полотно, де здоровенний любовно вималюваний валун серед вільготного пейзажу просто висить у повітрі. Й пейзаж, і валун цілком нормальні, однак ефект — у наявності.
Твори, об'єднані виставкою, що відкрилася в Центрі сучасного мистецтва, від будь- якого сюра відрізняються повним натуралізмом. Але ці фотографії мають одну особливість. Виділивши шматок абсолютно пізнаваної реальності, вони відмовляють матеріалові в посередності. На цих знімках саме відсутність будь- яких стилістичних, технічних викрутасів стає особливою художньою якістю. Наприклад, на фото Петри Вундерліх «Берлін» — лишень глуха цегельна стіна. Спершу виникає здивування — чи мало стін у світі. Але поступово за цим суворо й точно схопленим глухим кутом починаєш відчувати всі тупики й старі будинки величезного міста, яке складається із таких цеглин і стін, а також із людей, котрі щодня бачать ці стіни. Мабуть, погляд німецьких фотографів — це погляд гостя, міського перехожого. Погляд доволі делікатний і водночас чіпкий, помітливий: любов до деталей без будь-якого віртуального насильства над натурою. Автори «Відстані й близькості» у цьому єдині. Адже представлені роботи належать до однієї школи, заснованої Берндом і Хіллою Бехерами. Останні принципово фотографують тільки промислові об'єкти, що почасти вже відслужили своє. Їхня манера зухвало раціоналістична. Однак усі ці газольдери та копри, занурені в прозорий холод «Типології промислових споруд» (так іменує свій стиль подружжя Бехер) виглядають масивними прибульцями із сновидінь — неначе той ширяючий булижник.
Учні, судячи з усього, ні в чому не поступилися наставникам. Овочі в роботах Сімоне Нівега — це персонажі справжніх драм ботанічного буття. Аксель Хютте «клацає» садову огорожу («Сад Нікколо де Толентіні») — й ось готова притча про втрачений рай; а безпристрасно ним зафіксована станція підземки раптом починає віддавати пеклом. Багатолюдні сім'ї й брудні вулиці Томаса Штрута, серветки й урни Йорга Зассе, поп-артові «Інтер'єри» Томаса Руффа... Всі ці, такі близькі глядачам предмети побуту, силою фотографії раптом віддаляються на незбагненну відстань. Той світ, в якому живе глядач, украй формалізований і впорядкований. І самі ми вже перетворюємося на деякі «машини бажання». Але — дивна річ — стандартний погляд на стандартну дійсність дає, майже як буддійський коан, звільнення — від будь-яких стандартів.
