Емігранти часу
От і поїхав додому маленький харківський «Театр 19», який показав усі свої чотири вистави в рамках Одинадцятого міжнародного театрального фестивалю-лабораторії «Мистецьке березілля». П’єсу Д. Мережковського «Павло I» та «Любофф» М. Шізгала харків’яни грають уже давно. Новонароджена вистава «Хулія славлю» за п’єсою М. Куліша «Хулій Хурина» бачила світло рампи лише декілька разів, і її київська прем’єра була гаряче сприйнята молодою київською публікою та харківським земляцтвом столиці. Ці вистави по-юнацьки гіперболізовано тяжіли до надмірностей: десь — квазі-трагізм, десь — майже брутальна фарсовість та клоунада. І лише одна вистава, по-дорослому мудра й філософічна, примусила замислитись над багатьма проблемами. Це — «Емігранти», «сцени життя під сходами» за п’єсою відомого польського абсурдиста Славоміра Мрожека.
Герої вистави — два абсолютно полярні чоловіки, полярні в усьому: у поглядах на життя, у підходах до вирішення проблем, яких у них більше, ніж достатньо, в рівні освіченості, в корінні соціального і географічного походження. Дилема «місто — село», на які розділені простори народження і дитинства фактично безіменних героїв (Х та А), набуває чи не вирішальної ролі у перебігах їхніх життєвих колізій. Та режисер Ігор Ладенко не акцентує цей конфлікт. Його цікавить інше: як безіменна й ворожа країна, де вони тепер існують, навіть як безіменна далека і покинута ними батьківщина робить цих безіменних людей емігрантами не лише за місцем проживання, чи то пак животіння, а більше — емігрантами доби, покидьками Часу. Світ змінився, а емігранти все так само біжать кудись — за новим життям чи від себе?
У харків’ян ці люди доволі легко упізнаються, а отже навдивовижу схожі на кожного з нас. І не у одного глядача під час вистави виникали болісні згадки про власних батьків, родичів, друзів, що погубились по світах у пошуках кращої долі і десь далеко, цілуючи фото своїх рідних, засинають з думками про повернення додому.
Але й не тільки в цьому суть режисерської позиції І. Ладенка, керівника «Театру 19». Згадується відомий вислів А. Чехова, що людина мусить по краплі вичавлювати з себе раба. Але ці емігранти, що вважають себе вільними, по суті лишаються рабами. Вистава харків’ян про те, що ці рабські краплі, закам’янілі ще на генному рівні, вже ніколи не дадуть душі вивільнитись, як поєднання непоєднуваного — Рабства і Свободи — ніколи не синкретизується у єдине ціле. Вистава про те, що — і в цьому найбільший її парадокс — оті два персоніфіковані воле-вияв і воле-не-вияв, якими є персонажі Мрожека, існували, можуть існувати та існуватимуть поруч, завжди і скрізь. Нехай це не зовсім гармонійно, але можливо.
І хоч покинута емігрантами батьківщина безіменна, ми з вами чудово розуміємо, що дзвін вистави дзвонить і по нас, що скрізь на земній кулі є міста і села, завжди будуть політичні біженці та убогі заробітчани у вічній гонитві за фата- морганною свободою. І далеко не всі вони стануть вільними. Бо територія Свободи — не в тому уявно прекрасному далекому, де нас нема, а у власній душі.
