Ера байдужості

Мене розпитували до якої «гілки» православ’я я належу, лаяли за те, що не розповідаю про «неподобства» інших конфесій, докоряли за ніби «блюзнірський» опис ікон... Насторожувало, правда, що власне про предмет статті, — естетичне значення Михайлівської дзвіниці, ніхто й не потривожився. Опоненти прискіпливо шукали відповідь на питання «кому це вигідно?», не заглиблючись в сам текст, присвячений несмаку і недоладності зведеного грандіозного макету собору. Так, зізнавалися деякі, все це скидається на народний примітив, так, цитую, «якесь воно недолуге поки що», але ж відбудовано, і владою віддано у володіння Української православної церкви Київського патріархату. Ну й нехай «не звучить» дзвіниця, — але ж народні мелодії грає, та й годинник тепер на ній є. А тому нічого іронію з сарказмом розводити — радіти треба.

Особливо мене вразив лист із «Укрреставрації», автори якого всю відповідальність за форми, зовнішній вигляд, систему зовнішніх розписів, поклали на... архітекторів і будівельників XVIII століття, стінописців кінця XIX століття й I. Моргилевського, який обміряв дзвіницю і собор у 30-х роках нашого століття. А сам колектив «Укрреставрацїї», який я, виявляється, тоном статті просто образила — це якийсь маг і чародій, який «причетний до повернення з небуття смислового цілого нашої історії» (знов цитую) повернув у повній цілості всю, до самої останньої цеглинки і шматочка штукатурки. Тоді й я вигукну у відповідь: тож відкритий музей при недобудованому соборі — це дійсно законна гордість реконструкторів, які знають, що їхнє дітище гідне увічнення як героїчне діяння?.. Діяння, за яке городянам і гостям столиці треба знову платити, після тих коштів, які було ними пожертвувано і зібрано у вигляді податків. Нещодавно мене запитали: «Невже за великі гроші, дані на будівництво храму, можна бути зарахованими до лику святих?» Ні, слава Богу, не можна. Оскільки «лепта вдовиці» перевищить усі мільйони багатіїв.

Уперто повертаюся до питання естетичного. Дзвіницю перетворено на декорацію для народного гуляння, публічних свят тощо. Вона втратила свою функціональну архітектоніку: адже без належної товщини стін і голосників дзвони не можуть створювати резонанс, посилюючи дзвін. Тож ні про яку реконструкцію, тобто відтворення акустичної системи, мови вже бути не може. Фасади ж оновлено виключно за зразком тонального фото кінця XIX століття. А значить — їх колір і колорит відтворено досить довільно. Тому споруду дзвіниці можна назвати тільки стилізацією, уявленням людей кінця ХХ століття про те, як Михайлівський Золотоверхий приблизно виглядав. Стилізацією, в якій немає поваги ні до деталей, ні до самого духу старовини.

Здається, яка різниця? Але вся складність у тому, що дзвіниця — це частина православного монастиря. І його внутрішній простір має відповідати саме православному канону, який відрізняється від всіх інших християнських конфесій. Не хвастаючи знанням, все ж дозволю собі нагадати: після Вознесіння Ісуса, його учні збиралися в тій світлиці, де Христос був на Таємній вечері і пообіцяв повернутися до них. Апостоли чекали на нього там, збиралися в пам’ять про ту вечерю — на літургію. Церква продовжує очікування Христа в прикрашеній до його приходу світлиці. Ось чому мене і обурила ікона «Таємна вечеря» над царськими вратами в домовій церкві дзвіниці, де немає очікування, а є лише зображення дружнього застілля. «Примітив» ікони — не означає спрощення до такої міри, що «високе» стає «буденним», а символічне позбавляється навіть натяку на «мир горній». А стилізація «примітиву» — це знищення природного почуття іконописця, підміна його простим використанням чужих засобів вираження.

Формально домова церква у дзвіниці є, але по суті — її немає. Бо ще з часів хрещення Русі слов’яни відчували храм як місце особливо прикрашене. Відомо, що у Візантії, звідки було перейнято Руссю православ’я, у храмах було повно дорогоцінних тканин. Якщо зайти до будь-якої церкви в Україні — західної, центральної, східної — скрізь відчувається інше оздоблення, ніж у російському або балканському храмі. Іконостас — за висотою, різьбленням, кількістю іконних рядів — інший, ніж у сусідів. Велика кількість вишивок, рушників, доріжок, покривал, які приносилися до храму як дар і ставали частиною дому, де чекають на свято повернення Христа — є тільки в Україні. Дарували те, що могли, те, що несло частку свого розуміння краси. Дарували — для вічності, не вимагаючи плати і возвеличення. Немає цього в домовій церкві Михайлівської дзвіниці. Поки, сподіваюся, поки немає. І дуже хочеться вірити, що згодом тут буде не лише начищена паркетна підлога, але і живий дух.

Ось вона стоїть, створено. Нічого вже не зміниш. Але — будується сам Михайлівський собор, спішно розпочато реконструкцію Успенського собору Лаври. Невже в поспіху, в прагненні якнайшвидше відзвітувати, знову все буде зроблено примітивно, без поваги до традицій, до національної і релігійної ідей, до сенсу? І тільки дух гордині витатиме над цим місцем, породжуючи глухе відчуття: знов у нас якось не так, щось і цього разу не вийшло. Навіть стилізацію не можемо зробити гідно, не те що відповідати високим канонам. А вже якщо зважилися на таке будівництво в дні народного зубожіння — навіщо народ принижувати пишною декорацією, за якою — пустота?

Але більш за все мене турбує, що мої «колеги по цеху» — мистецтвознавці, критики — при зустрічі здивовано запитують: «Ну, навіщо тобі лізти в це? Займайся собі давнім мистецтвом, а в ці «новороби» не лізь. Влада все одно зробить так, як захоче, а не так, як треба!» То що ж — невже настільки охопила нас байдужість, що православна естетика нам потрібна лише у вигляді альбомів і зітхання про минулу велич?

№186 30.09.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»