Фільми, які вони вибирають

Ці слова: «кіно» і «Артек» — у певному розумінні синоніми. За радянських часів безліч фільмів було знято у цьому мальовничому місці. До речі, саме до артеківського берега, на якому чекала його Ассоль, пришвартував свій корабель з рожевими вітрилами капітан Грей (може, тому вже не перший рік співпрезидентом фестивалю є актор Василь Лановий). Та це — справи давно минулих днів. Коли кіно на всьому пострадянському просторі знімати практично перестали, у Міжнародному дитячому центрі «Артек» його стали показувати. Причому, як мовиться, по-дорослому. На великому екрані, благо вони тут у кожному таборі. І хоч технічний рівень кінопоказу часто залишає бажати кращого, однак деякі діти, що приїхали до «Артеку» з найрізноманітніших і найвіддаленіших куточків України та Росії, вдома позбавлені і цього. До того ж тут із пасивних глядачів вони перетворюються на прискіпливих критиків, оскільки саме юні мешканці «Артеку», і тільки вони, оцінюють конкурсну програму. До цього додайте спілкування з зірками кіно різних поколінь, які охоче з’їжджаються сюди. Майстер-класи, які проводять для дітей кінематографісти. Покази «Золотої фільмотеки», феєричні, вражаючі гігантоманією, та ніскільки не дратівливі, а радше такі, що розчулюють, шоу відкриття і закриття фестивалю, оскільки правлять бал на них не заїжджі дорослі зірки, а дітвора. Чим не свято кіно? Саме ця атмосфера робить кінофестиваль в «Артеку» зовсім неповторним і не схожим на жоден інший у світі. Заради неї можна на багато що закрити очі. На організаційні прорахунки, на казуси конкурсної програми тощо.

Проте робити свято сьогодні важко, — вимушений визнати навіть невтомний оптиміст Михайло Сидоренко, генеральний директор МДЦ. До того ж зовсім нещодавно «Артек» з розмахом відсвяткував своє 75-річчя. І тому нинішній кінофестиваль проходив значно скромніше, ніж у попередні роки. Раніше всіх гостей і учасників селили на одному кораблі, який спеціально для цього на фестивальні дні пришвартовувався в артеківській бухті. Тут ніщо не заважало буквально цілодобовому спілкуванню, спільним тематичним вечіркам (особливо славилися капусники, організовані фестивалем анімаційних фільмів «Крок»), навіть своя футбольна команда встигала виникнути. Нині ж, через нестачу коштів, українську делегацію поселили в одному готелі, російську — в іншому, на протилежному кінці МДЦ, журналістів то й зовсім у третьому. Однак ця розрізненість не заважала нормальним людським контактам. Якщо, скажімо, нова зірка російського кіно Олексій Макаров, котрий зіграв пропащого негідника у фільмі «Ворошиловський стрілець» і благородного месника в «Чеку», заприятелював з нашим Віталієм Линецьким (пам’ятаєте, цілковито позитивного Олега Пожарського з «Дня народження Буржуя»?), то він і проводив значну частину часу в українській делегації. Та, на жаль, спільних вечорів уже не було. Ну то й Бог із ними, з вечорами, хоч без них фестивальна атмосфера вже не зовсім та. Та часом ця розрізненість створювала неприємні ситуації. І це — м’яко кажучи. Наприклад, на першу прес-конференцію забули (!) запросити Олега Фіалка, президента фестивалю з українського боку. Можна, звісно, цей факт розцінити як легковажну забудькуватість московської критикеси, яка цю прес-конференцію організовувала, можна віднести до поганих манер. Я зовсім не збираюся впадати в афектацію і з цього, загалом, окремого випадку робити далекосяжні висновки. Та щось мені підказує: поки вітчизняні меценати і спонсори не звернуть свої погляди на кінофестиваль в «Артеку», ми відчуватимемо себе гостями на цьому святі. Та й зрештою не так і важливо, чиї спонсори головніші, просто саме свято, яке влаштовується не для задоволення амбіцій дорослих, а для дітей, може опинитися під загрозою.

Все-таки, попри нинішні труднощі, організатори постаралися зберегти всі фестивальні традиції, якими також сильний «Артек». Та, на жаль, і тут життя внесло свої корективи.

ПІШОВ НАЙДОБРІШИЙ КАРАБАС-БАРАБАС. ЩОБ ЗАЛИШИТИСЯ

Хто хоч раз побував на кінофестивалі в «Артеку», запам’ятав Володимира Вагнера назавжди. Таку ексцентричну, безмірно привабливу, нескінченно закохану у свою справу і в дітей людину зустрінеш не часто. І навіть більше — такої просто не зустрінеш. Його показна зовнішність, страхітлива чорна борода могли збентежити кого завгодно, та тільки не дітвору. Не випадково вони називали його винятково тато Карло Вагнер або Карабас-Барабас, а спілкуючись — захлиналися від захоплення. Втім, він платив їм тим самим. Саме завдяки Володимирові Карловичу з року в рік зліталися до «Артеку» з різних куточків СНД талановиті діти, щоб радувати глядачів своєю не по-дитячому професіональною акторською майстерністю. Іноді навіть здавалося, що саме ця, важко хвора в останні роки, людина і є найбільшою дитиною, що вигадала знамениті артеківські шоу. А сам кінофестиваль був його найулюбленішим дітищем.

На відкритті нинішнього — все було як завжди. Тільки Вагнер був відсутній: занедужав. Вражали діти. З вітальними промовами виступали дорослі. Валерій Чигляєв запропонував започаткувати нову традицію: нехай кожен з кінематографістів, які приїжджають до «Артеку», привезе хоча б одну касету з добрим фільмом, щоб тут з’явилася найбільша відеотека доброго кіно (до речі, як виявилося пізніше, дуже своєчасна пропозиція). А ще у подарунок Вагнерові з батьківщини Ганса Хрістіана Андресена він привіз красивого метелика. «Щастя — річ ефемерна. Та нехай з Володею воно буде вічно», — сказав Чигляєв. Ідей, натхнення, працездатності Вагнерові і так вистачає з лишком.

За день нас приголомшила трагічна звістка: Володимира Карловича не стало. Прощалися з ним в останній фестивальний день. Природно, постало питання, чи доречно влаштовувати урочисте закриття. Думаю, керівництво «Артеку» розсудило правильно, не відмінивши його. Адже, по суті, це шоу — останній витвір Вагнера, який він сам вигадав і поставив.

Говорячи про свої феєричні вистави, Володимир Карлович зізнавався: «Навряд чи дитина пригадає вже днів за три, про що вона була, але відчуття щастя, свята збереже на все життя. Я працюю для майбутнього відчуття». Нинішнє — з гіркотою. Однак і переконаністю, що якраз його учні зможуть реалізувати задуми вчителя.

Коли ми звикалися з думкою про втрату, у журналістському середовищі виникла ідея, яку потім, не змовляючись, озвучив Олег Фіалко: присвоїти самому кінофестивалю ім’я Володимира Вагнера або заснувати приз його імені. Цього цілком гідна людина, котра двадцять років віддала «Артеку».

«ЛЮДИНА У ФУТЛЯРІ»

Ще один унікальний і незамінний фестивальний персонаж — Ісак Магітон. Широкій публіці він відомий як режисер фільмів «Фантазери», «Свистати всіх нагору!», «Ні слова про футбол», «Центровий із піднебесся». Професіоналам — як постановник 25 сюжетів у «Єралаші» та понад 50 — у «Фітілі». А от артеківському співтовариству — як незмінний голова малого дитячого журі. Як зауважив Олександр Курляндський, «всі ходять літні, загорілі. Один Магітон у брюках, як «людина у футлярі». І всі дні працює, переглядає, обговорює, виховує своє дитяче журі. Яке потім, навіть через багато років, пише йому зворушливі листи». Поясню. Якщо до великого журі входять усі відпочивальники «Артеку», то до малого — по один- два представники від кожного табору (усього їх десять). Причому потрапити до нього непросто — бажаючих безліч. Для них — особливий відбір. Наприклад, перемога у конкурсі на найкращу кінорецензію. Мале журі не тільки проводить механічний підрахунок голосів, а й має право присвоювати свої спеціальні нагороди. Так що на засіданнях вирують неабиякі пристрасті, які «наймолодший» на фестивалі 75-літній Ісак Магітон лише дуже делікатно коректує. Адже те, наскільки буває жорсткою коректура, він не так давно відчув на собі.

У московському видавництві «Самовар» вийшла невелика, але чудово оформлена книга його спогадів «Кінопроба», презентація якої відбулася в «Артеку». Загалом-то, «Самовар» спеціалізується на дитячій літературі, але для Магітона директор видавництва Олександр Шевченко, сам завзятий «артеківець», зробив виняток, що цілком справедливо.

Так от, у книзі є цікаве самоінтерв’ю автора. Ось витяги з нього.

«— Що таке, по-вашому, сучасний фільм?

— Нема нічого сучаснішого за добро.

— Ваші творчі плани?

— Хочу зняти казку. Про добро і зло. Щоб добро перемогло. З явною перевагою. Нокаутом».

Цілком актуальні думки. Дійсно, якщо нам чогось і бракує сьогодні по-справжньому, то це добра. Нетерпимість, дратівливість, озлобленість, часом, здається, витають у повітрі. Кінематографісти, вловивши це, готові добро відстоювати. Однак — будь-якою ціною. Тут уже нокаут здаватиметься дитячою забавкою.

ДОБРО МАЄ БУТИ З КУЛАКАМИ. КРАЩЕ — З ПІСТОЛЕТОМ

Коли я подивилася фільм «Чек», то була шокована тим, де мені довелося його побачити. Зізнаюся, не дуже затишно себе почуваєш, коли навколо тебе 10-літні глядачі, а на екрані їхня ровесниця домовляється з повією, щоб та за 30 баксів прямо на вулиці виконала стриптиз (позитивним героям треба відвернути увагу охоронника, щоб пробратися до потрібної їм будівлі). Дівчина виконує, і вміло. Охоронник деморалізований. А юні глядачі навколо мене приходять у таке збудження, що вожатому доводиться хвилин десять їх заспокоювати. До наступного епізоду. А він іще крутіший. Тепер 12-літній хлопчик (до речі, за сюжетом, він потерпає від хвороби серця і потребує термінової операції) «мочить» бандитів з пістолета значно вміліше за будь-якого кілера, зламує файли МВС як справжній хакер. Добитися справедливості дітям допомагають і деякі дорослі. Наприклад, такий собі таємний агент у виконанні Миколи Фоменка вступає у затяжну бійку з бандитами, порівняно з якою показане в «Командос» зі Шварценеггером — це просто гра на свіжому повітрі. Священик, щоб допомогти юним героям, без тіні вагання професіонально підроблює паспорти. І все це, повторюю, заради торжества добра над злом. Ось де ласкавим словом хочеться пригадати горезвісну американську політкоректність. І якщо це можна показувати дітям, то хто мені пояснить, чого не можна?

Та основний удар чекав на мене у фіналі. Не фільму. Фестивалю. Картину «Чек» діти назвали «Найзахопливішим фільмом». Як-то кажуть, без коментарів.

Втім, без них, напевно, не обійтися. І його, між іншим, дали самі юні глядачі. Коли ми зустрілися з малим дитячим журі (до нього входили діти від десяти до шістнадцяти років із Києва та Санкт-Петербурга, Челябінська і Донецька, Удмуртії і Закарпаття...) і запитали їхню думку щодо фестивальної програми, то вони спочатку нерішуче, а потім цілком відверто визнали: звичайно, деяких фільмів дітям показувати не можна. «Ми-бо вже звичні, — з бентежливою наївністю зауважив 16- літній хлопчина, — але ж їх дивляться й десятилітні». Інший додав: «Чек» багато рекламують, тому забороняй не забороняй, на нього все одно підуть. Шкода, що у картини «Хто, якщо не ми такої реклами немає».

І тут уже запитання до дорослих. Не творців подібних «шедеврів», не прокатників, а тих, хто формує фестивальну програму. Я розумію, дитячих фільмів сьогодні знімається мало, набрати навіть сім-вісім свіжих картин — проблема. Та якщо вже ми не можемо захистити дітей від чорнухи у житті і на екрані поза фестивальними стінами, то, може, хоча б не пропагуватимемо її?

На щастя, артеківські глядачі врешті-решт виявилися мудрішими за дорослих. У прямому розумінні. У категорії «Наймудріший фільм» перемогла картина Валерія Приємихова «Хто, якщо не ми». Її ж названо найкращим фільмом фестивалю. Це загалом невесела історія про двох сучасних хлопчаків у виконанні Євгена Крайнова та Артура Смолянінова (останнього удостоєно звання «Найкращого хлопчика-актора»), двох заблуканих душ, добрих і кумедних, які мешкають у небагатому московському передмісті і мріють розбагатіти. Із нетямущості вони здійснюють крадіжку. Один опиняється у колонії. Однак і в іншого на волі справи не надто добрі. У фільмі немає сучасних кінематографічних придумок. Є — життя, буденне, звичне, з яким ми стикаємося щодня. Тому — ще лякливіше, аніж кіношні жахи. Проте — не безвихідне. Хлопчакам зустрічається така ж заблукана душа — колишній слідчий з особливо тяжких злочинів, котрий нині рідко буває тверезий, оскільки його оббріхано і з органів видворено. От вони й рятують один одного, як уміють і можуть. І відчуття фільм залишає на рідкість світле.

КАЗКИ ПОТРІБНІ РІЗНІ

З казками, які, як відомо, потрібні і дітям, і дорослим, на фестивалі, прямо скажемо, було сутужно. Точніше, вона була лише одна, щоправда, на сучасний лад — «Хай живе королева!» норвезького режисера Есме Ламмерса, яка перемогла відразу у двох номінаціях: «Найдобріший фільм» і «Найкраща дівчинка-актриса», якою стала виконавиця головної ролі Монік Ван де Вен. А от анімаційна (єдина на фестивалі) картина «Нові бременські» (режисер Олександр Горленко) на дітлахів враження не справила. Хоча начебто теж казка. Однак діють у ній все ті ж аферисти, рекетири, «нові росіяни», в яких трансформувалися колишні безневинні «лиходії». Ну то й які ж це казкові герої, вони ж бо цілком реальні, і навіть діти, схоже, від них дещо притомилися. До того ж стилістика стрічки цілком традиційна, а музика Геннадія Гладкова, на жаль, одноманітна й малоцікава.

Однак те, що потреба в казках непозбутня, підтвердив успіх у юної аудиторії нової картини Георгія Данелії «Фортуна». Хоч казкою, певна річ, її можна назвати вельми умовно, як, власне, всі фільми цього режисера. Головну роль, написану спеціально для нього, зіграв Вахтанг Кікабідзе, який не знімався у Георгія Данелії десять років. Заради цієї роботи режисер навіть тимчасово відмовився від свого задуму поставити картину за мотивами Джона Стейнбека «Зима тривоги нашої». Навряд чи артеківські глядачі про це знали, однак появу на екрані Кікабідзе оцінили гідно, назвавши його «Найкращим актором». («Найкращою актрисою» стала Ганна Синякіна за роль у досить посередньому кіно — «Знову треба жити».)

«Фортуна» — невигадлива лірична історія, у якій практично відсутні негативні персонажі, а позитивні перманентно творять добро — без надриву, без криміналу, без героїзму. Хоча, хіба у наші дні залишатися нормальною доброю людиною не потребує героїчних зусиль? Як на мене, це розуміють сьогодні навіть діти.