Франко, якого ми не знаємо

Вистава «Посеред раю на майдані…» Володимира Кучинського за п’єсою сучасного українського драматурга Кліма (Володимира Клименка) руйнує глядацькі стереотипи стосовно того, що новий театральний етап в академічному театрі має починатися класично й вишколено.

Вистава Кучинського — це суперечливе, формотворче та іноді неоднозначне видовище, що пропонує інакше подивитися на генія української культури, історії та політики Івана Франка.

Усі смислові та візуальні елементи вистави підпорядковані головній ідеї драматурга та режисера — показати національного генія як багатогранну особистість, яка, апелюючи до слів Василя Симоненка, є «безліччю всесвітів різних».Тому Хтось, хто нагадує Франка (Богдан Ступка) є і божевільним, і генієм, і чоловіком, і грішним, котрий стоїть на порозі Вічності.

Текст вистави звучить іноді досить уривчасто, фрагментарно, характерно для постмодерної естетики: тут і іронічні текстові пасажі, і пряме цитування творів Франка, і своєрідні каламбури. Згадаємо: «З ним погано?» (про Франка), і інтимно та неоднозначно: «Ні, з ним добре…». Рефреном звучить словосполучення «велика війна» і, разом з тим, риторично-болісне запитання: то хто ж ми є — поляки українці, москалі? Відповіддю може слугувати лише велике кругле дзеркало, у яке під час його обертів може зазирнути глядач і побачити своє дещо спотворене обличчя. Дзеркало, займаючи значну частину сценічного простору, «працює» і як символістичний сценографічний елемент, і як смисловий знак, і як елемент естетичного пласту вистави.

Жанр «Посеред раю на майдані…» визначено як «забави з психоаналізом на дві дії». І не даремно: подекуди у вуста Того, хто нагадує Франка, вкладено репліки, немов із теоретичної праці з психоаналізу, та сам Він подібний не тільки на національного генія, але й на відомого австрійського психіатра Зігмунда Фрейда, що є не новою темою для франківців (згадаємо «Істерію»). Окрім того, незважаючи на велику кількість дійових осіб і досить усвідомлене існування акторів у сценічному просторі (Лариса Кадирова, Петро Панчук, Ярослав Гуревич, Олександр Форманчук та ін.), у виставі немає героїв, або персонажів, як таких, є певні алегоричні образи, за допомогою яких автори вистави вибудовують свою філософію.

Володимир Кучинський, незважаючи на принципово іншу театральну територію, не зрадив своїй естетиці — медитативного, формотворчого театру, оздобленого візуально-звуковим рядом: гул поїзду, етнічні мотиви, ритуальні танці. Хоча не обійшлося і без відомого романсу на слова Івана Франка «Ой, ти, дівчино, з горіха зерня». І звичайно, мовчання Богдана Ступки «напередодні» останнього монологу, і рядки із поем Франка — все це вкладається в єдиний калейдоскоп театрально-медитативного дійства. Щоправда, складалося враження, що таке видовище потребує більш камерного, інтимного простору, навіть певної театральної лабораторії, безперервності дії, аби глядач зміг не тільки побачити, але й відчути ту близькість, сповідальність літературно-сценічного тексту авторів вистави «Посеред раю на майдані»...

ВРАЖЕННЯ

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ , академік НАН України:

— Я з тривогою чекав на цю виставу. Бо дуже добре знаю, що останнє десятиліття життя й творчості Івана Франка було надзвичайно складним. Адже 1908 рік — пік його хвороби, і про це в Україні майже ніхто не писав. Мені було цікаво, чи зможуть актори, режисер, драматург показати це у виставі? У «Посеред раю на майдані» зроблено акцент на божевіллі Франка. Хоча я б з обережністю вживав цей термін, бо Іван Якович писав, що йому «Боже провидіння дало дар говорити з духами...». У багатьох моментах постановка Володимира Кучинського оригінальна й захоплююча. Але все ж вистава непідготовленим глядачем сприймається нелегко. Чому зроблений головний акцент на стосунках Франка з дружиною Ольгою? Так, у неї була спадкова хвороба, вона лікувалася в психіатричній лікарні. Взаємини Івана Франка з дружиною полягають не лише в проблемі статевих стосунків, це значно глибша проблема. Франко з великою повагою й жалістю ставився до Ольги... Я вважаю, що у виставі образу письменника приділено замало уваги. Мені здається, що потрібно було сконцентрувати увагу на тому, що Іван Якович навіть у хвилини тяжкої хвороби багато працював, пересилюючи фізичні страждання, душевні злами. У виставі цитують поезію Франка 1914 року. А чому не висвітлений більш ранній період? В Івана Яковича була несамовита жадоба до творчості, яка й тримала на цьому світі, а в постановці це не вдалося показати. На мою думку, Богдан Ступка (хтось, хто нагадує Франка) не зміг зіграти такого Івана Яковича: його постать надто статична, особливо в другій дії і це не найкраща роль чудового актора. Я вважаю, що сама ідея звернення до такого образу як Франко, у театрі вимагає глибшого й складнішого підходу...