Ґудзичок, що приносить удачу...
Говорять, розум жінки ніколи не буває юним. Жінка народжується у віці трьох тисяч років. Так говорять, та мало чого говорять... Штампів — вдосталь. Іноді вони відгукуються на зарозуміле — аксіома: вигода пряма — кришує вислуга років і, начебто, сперечатися марно. Впевнена, своєю категоричністю, самовпевненістю, безпардонністю зведення правил, закріплених у пам’яті, може перешкодити піднятися над складними обставинами.
Женю Гапчинську — художницю з яскравим, неприборканим по-дитячому оголеним серцем і розумом філософа, полюбила вмить не лише за творчість (познайомилися з нею, коли вона ще не була така відома), але й близьке за духом прагнення ламати штампи, що устоялися, беззастережно вірячи в щастя і легко несучи свою ношу. Кому в голову прийде вигукнути — людина сліпуче нещаслива. Адже всім давно відомо — сліпучим може бути лише щасливий. Та ні — вся справа в особистості, у яскравої — все сліпуче.
Звідки з’являються її картини, та такі, що спостерігаючи за обличчями гостей галереї, вловлюючи на кожному усмішку, звернену до себе, розумієш: філософія її робіт, хоча зовні й крихка, насправді — прицільно точна, спостережлива, багатогранна. Метафора в тому, що дорослість і дитячість узялися за руки, і кожен сюжет не замусолений ніким — це сюжет Гапчинської. Багато що пам’ятається з наших нечастих зустрічей, наприклад, слова, подаровані у переддень Нового року.
— Добре зараз бути за містом, на дачі, в селі. Добре одягти стару одежину з порваними рукавами, лису шубу, яку соромно людям показати. Добре вийти і стояти, безглуздо дивлячись у небо. Добре відчувати себе собою: нічиїм, зрозумілим самому собі, затишним і домашнім, шестирічним, вічним. Добре любити і не чекати каверзи. Добре притулитися до стовпа ганку або людини...
От і відповідь — усі її картини з цього світовідчуття, людини, яка не перестає мріяти, яка стверджує, що щасливий лише той, хто мріє, той же, хто вирішив, що досяг усього, чого бажав, приречений на нудьгу.
От чого в ній немає, відсутнє навіть у мінімальних дозах, так це нудьги. Зараз художниця нарозхват — виставки у Франції і Львові, приголомшуючі ілюстрації до дитячих книжок, дуже привабливі пропозиції з усього світу... Якось в момент дуже відвертої бесіди дізналася, що зазнали вони з чоловіком і смугу суцільної бідності, і серйозні неприємності з Женіним здоров’ям. Але навіть в горі все було сліпучим — адже поряд завжди коханий. Придивіться до її робіт, вдумайтеся в значення текстівок, які супроводжують їх, і стане зрозуміло — все це про кохання: «Той, кого хочу цілувати вранці», «Легше забути 100 поцілунків, ніж один, єдиний», «Мені все одно, лише б з тобою»...
В останній експозиції запам’яталася картина (і хоч клялася собі — ніколи не описувати зміст розумної роботи) — доводиться. Так от, розуміючи певну умовність передачі вражень через посередника, спробую. На величезному полотні — яскраві метелики, приколоті як у гербарії під номерами. Під номером 15 — маленька дівчинка-лялечка, і підпис «Якщо хочеш — стану живою». І трепетність віри в чудо в Женіному виконанні переконує — так і буде!
Знаю, що галеристи не люблять непристойного запитання — скільки на місяць народжується картин. Адже не заводські деталі. Але у трудяги Гапчинської, думаю, не менш ніж 7— 8 робіт — це точно. Не була б такою розумною, вже давно лежала б на хмарі й купалася у променях слави, — промайнула думка. Тьмяність не для Жені.
Якось вона подарувала ґ удзичка, що приносить щастя — поділилася своїм. Добра фантазерка, яка ніколи не береться за роботу, що не хвилює її саму і часто плаче як маленька дівчинка, коли закінчує картину. Постійно дуже багато працює, бере участь у добродійних проектах. І все це щиро, не на публіку.
У галереї «Щастя» Гапчинської (вулиця Михайлівська, 16) пригощали молоком у дитячих пляшечках, оформлених Женею. Попиваючи через соломинку маленькими ковточками дотепне «материнське молоко» ми навіть за звичкою чокалися — за щастя.
Женя підійшла й написала мені на своїй листівці: «Щастя! Багато, багато і завжди — це не соромно!»
І відчула себе шестирічною, вічною...
