Герої на всі часи

Минуло дев’ять років з дня відкриття на розі вулиць Хрещатика і Прорізної в Києві пам’ятника герою ільфо-петровського роману «Золоте теля» Паніковському. Але біля нього щодня людно. Приходять сюди кияни й гості міста помилуватися добродушно-іронічною посмішкою Великого сліпого в синіх окулярах, солом’яному канотьє, застебнутому на один гудзик піджаку, а з-під коротких штанців виглядають зав’язки кальсонів і в своєрідних штиблетах тодішніх бомжів. Більшість хочуть сфотографуватися з ним напам’ять та ще й стати так, щоб його відведена рука неодмінно потрапила поза спиною саме в кишеню або в сумочку, наче той, як і було задумано скульптором, двома пальцями, як пінцетом, витягує гроші.

Люблять відвідувачі цю скульптуру. Деякі іноді залишають кефір, пам’ятаючи з книги прохання Паніковського до Балаганова: «Шура, заплатіть за кефір, потім розрахуємося». Чимало людей кидають монети — одні, щоб задовольнити прагнення Паніковського до них, інші притримуючись повір’я, щоб сюди повернутися ще. Одного разу бачив, як середнього віку жінка сфотографувалась, посиділа кілька хвилин на лавці, а потім підійшла до пам’ятника, поцілувала його й попрямувала вулицею.

Встановленню пам’ятника злодійкуватому літературному герою на місці, де за романом він промишляв під заступництвом городового, передувала довга суперечка з міськими властями. Та чи не найголовнішим переконанням стало те, що вже тоді в Чехії був пам’ятник бравому солдату Швейку, в Лондоні — Шерлоку Холмсу, Франції — д’Артаньяну, Німеччині — Мюнхаузену, Брюсселі — Дон Кіхоту і Санчо Пансо, США — малим шибеникам Тому Сойєру і Гекльберрі Фінну.

На прохання спонсорів спорудження скульптури — голови акціонерного банку «Еталон» Володимира Бутка та його заступника Олександра Андріяки — було отримано згоду міських властей. Значну допомогу в організаційному забезпеченні створення скульптури надав голова правління банку Федір Шпиг. Пам’ятник відкрито на День Києва, 31 травня 1998 року, під велике театрально-гумористичне шоу. Розігрався тоді цілий спектакль за мотивами «Золотого теляти». Щоб не залишався й надалі Паніковський людиною без паспорта і прописки, районне відділення УВС України в місті Києві видало йому навіть паспорт громадянина України із зазначенням: місце народження — роман «Золоте теля», адреса прописки — вулиця Прорізна, 6 (біля будинку банку «Еталон», де зберігається цей паспорт). Автори пам’ятника — скульптор Володимир Щур та архітектор Володимир Скульський. Окремі деталі скульптури відлиті за проектом Віталія Сивка.

Сільський хлопчина з Баришівського району на Київщині Володимир Щур хист малювати перейняв від батька. Рядовий колгоспник Іван Андрійович не лише вмів гарно малювати, а й писав хороші вірші. Ще краще малював його брат — Василь. Той захоплювався репродукціями картин І. Шишкіна, І. Левітана, В. Васнецова. Під час малювання батьком і дядьком Володимир, не відриваючись, стежив за їх руками, олівцем чи пензлем, сам малював натюрморти, пейзажі.

Після восьмого класу вступив до Остерського будівельного технікуму, але малювання не залишав. Робив ескізи і малюнки з натури біля Остерської Юріївської божниці, замальовував околиці міста. У кімнаті, де жив з двома своїми однокурсниками, на всю стіну аквареллю намалював, як вони грають за столом у шахи. На інших стінах — портрети Т. Шевченка, М. Гоголя, О. Пушкіна, свій автопортрет, а над ліжком товариша — його кохана дівчина під березою. Потім обклеїли шпалерами, зробивши з них навколо картин і портретів рами — вийшло, як в художньому музеї. Приходили подивитись не лише сусіди по гуртожитку, а й всі студенти та викладачі технікуму.

Вступив до художнього інституту, прагнув бути живописцем, графіком. Оволодів малюванням аквареллю, маслом, технікою графіки вуглиною, олівцем, тушшю. Згодом спробував виліпити скульптуру. Дедалі більше захоплювався цим мистецтвом. Навчився визначати пропорції, вивчав анатомічну будову людського тіла, особливо обличчя, кистей рук, роботу мімічної мускулатури, що визначає психологічний стан людини. Використання всього цього в роботі сприяє створенню характерних жанрових скульптур.

Через рік після Паніковського поруч зі сходами до Андріївської церкви встановлено скульптуру — герої фільму В. Іванова за п’єсою М. Старицького «За двома зайцями» Проня Прокопівна та Свирид Петрович Голохвастов.

На відкритті пам’ятника, тільки-но спало покривало, Маргарита Криницина, яка майстерно зіграла Проню, відразу вигукнула:

— Свириде Петровичу! Це ви? Здрастуйте!..

Потім часто (аж до смерті) Маргарита Василівна бувала тут. І не тільки вона. Там завжди багато людей. Приходять потримати за руку цю манірну панянку-наречену, спробувати зігнати жучка із фраку Голохвастова, співчутливо покласти невдасі руку на плече і, звичайно, сфотографуватися.

Не менш колоритним, як прекрасний витвір мистецтва, сприймається пам’ятник архітекторові В. Городецькому біля однієї з кав’ярень у Пасажі. Статечний чоловік у капелюсі з філіжанкою кави, до того ж з пінкою, сидить за столиком, на якому книга з чітким написом: «В. Городецкий. В джунглях Африки. Дневник охотника». Це ще одне підтвердження того, що Володимир Щур перед тим, як приступити до ліплення скульптури, вивчає свого героя, його життя, захоплення, уподобання, характер.

— Я хочу знати про свого персонажа все, — говорить митець.

Щоб не нудьгував Городецький, Володимир Іванович передбачив поставити за столиком ще один вільний стілець. Молодь полюбляє сісти тут і поласувати кавою разом зі знаменитим архітектором.

Особливі почуття любові у відвідувачів викликає пам’ятник капітану Титаренку, роль якого дуже талановито зіграв Леонід Биков у фільмі «У бій ідуть одні старики». Він один з найулюбленіших артистів Володимира Щура. Знав, що той завжди хотів стати льотчиком, тому так натхненно зіграв роль своєї мрії. Скульптор довго розмірковував, як його найкраще зобразити. Зробив кілька ескізів: то артист на весь зріст диригує оркестром, то в кабіні літака, то в якомусь різкому русі. Зупинився на втіленому, вважає, що це найправдивіше. Та й місце вибрали хороше — відкритий простір, наче аеродром, вдалині Дніпро, поруч — обеліск Слави, вічний вогонь в пам’ять про тих, хто загинув у боях з фашизмом. Титаренко — Биков повернувся з повітряного бою, сидить на крилі літака, трохи стомлений, зажурений втратою бойових побратимів та очах відчувається якась іскорка. Здається, ще мить — і він скаже своїм друзям: «Кто сказал не нужно песен на войне, после боя сердце просит музыки вдвойне! От винта!» І полине ніжно, задушевно: «Ніч яка місячна, зоряна, ясная...»

Володимир Щур одним із перших узявся за створення паркових скульптур. Для нього важливий весь технологічний цикл їх виготовлення — від створення каркасу, виліплення з глини до передачі в лиття. А потім слюсарно-доводчі, шліфувальні, граверні роботи — все виконує сам, навіть бере участь у монтуванні скульптур на місці встановлення. В окремих деталях для чіткості й тонкого відтворення використовує віск та пластилін і вже по них працює перед литтям як різьбяр.

Серед чималої кількості робіт у майстерні митця зберігається невеличка скульптурка «Гі де Мопассан і Пампушка». Письменник сидить на стілці, відвернувшись від Пампушки, як і всі її подорожні за новелою автора. Чіткість фігур настільки висока, а складки, рюшики на сукні дівчини можна порівняти хіба що із складками на фартушку «Шоколадниці», намальованої швейцарським живописцем Жаном Етьєном Ліотаром. Від цієї ніжної і живописної скульптури довго не хочеться відривати очей. Шкода, що на її виготовлення у збільшеному вигляді немає замовників ні в Києві, ні на батьківщині Гі де Мопассана у Франції.

Нині Володимир Щур працює над скульптурною групою кінорежисера Олександра Довженка і кінооператора Данила Демуцького. Вже відлиті кілька перших деталей. Скульптура буде встановлена на одній з центральних вулиць столиці. Мерія Запоріжжя прийняла рішення теж прикрасити місто кількома парковими скульптурами. Деякі з них замовили Володимирові Щуру і він розпочав підготовку ескізів.