Глас волаючого Відоплясова

У мене є двоє друзів, які не люблять «Воплі Відоплясова». Один з них грав у «Коллезькому асесорі», а інший сприймає «ВВ»» надто серйозно. Логічним було б дійти висновку, що всі інші мої друзі «ВВ» люблять. І це правда.

Ця любов виникла задовго до того, як «ВВ» стали відомою групою. Точніше не так — практично відразу після більш-менш широкого ангажементу 1989 року всім стало зрозуміло, що «ВВ» — це супергрупа. Тому їхній нинішній модний статус сприймається без подиву, як легалізація факту, що давно відбувся.

Вперше я почув «ВВ» на плівці й розчулився до сліз. Поясню чому. Тоді всі слухали переважно пітерські та московські групи (з вітчизняної музики), які вже були популярними й мали певні кошти. Гроші переважно вкладалися в апаратуру, звук цих груп ставав «схожим на справжній», тобто західний. А тут... Я відразу впізнав цей звук. Так буває, коли підключаєш «Музіму» до саморобного фузу на двох транзисторах («Музіма» — це найдешевша гітара з «нормальної» категорії, тобто з тих, з яких можна отримати звук). Може, в Здоренка була й не «Музіма» — це не має значення, важливим є той спритний трюк, який свідомо чи несвідомо провернули «вевешники».

Річ тут от у чому — в рок-н-ролі, як і в кіно, жанр часто диктується наявними у творця коштами. Тоді (та й нині теж) цілі натовпи дегенератів з гітарами за 15 карбованців «зображали пінк флойд». Не виходило. На відміну від них «ВВ» використали наявний інструмент абсолютно адекватно — на такому залізі можна було грати лише панк (додамо, що тоді перед очима вже 10 років маячив надихаючий приклад Sex Pistols). Отже, перша складова — вдало знайдений жанр.

До речі, панк не такий вже й простий. Багато хто ловився на вудку уявної простоти — й нічого не виходило. У панк-року, як, можливо, ні в якому іншому жанрі, важливим є «бойовий дух» та енергія виконавця. Саме ця енергія стала найважливішою складовою їхнього успіху. Чесно кажучи, я знаю доволі мало таких справді драйвових груп, як «ВВ», підтвердженням тому є їхній альбом «Або або» — один з найкращих рок-н-рольних концертних записів (без перебільшення). Драйв — друга, можливо, найважливіша компонента успіху «ВВ».

Жанрові рамки панку є дуже жорсткими, тому для того, щоб продукт був цікавий, особливо необхідним є незвичайний смак, почуття міри й стилю, що, звісно, у «ВВ» було. До речі, в Києві була ще одна Велика Група, музично близька до панку, основна привабливість якої полягала саме у «смачності» та стильності музики, — «Ностальгія за мезозоєм». Якби не героїн, столична сцена зараз була б набагато живішою…

Четверта складова — горезвісний «дух часу». «ВВ» примудрився зловити його якнайудатніше — так, щоб він був практично непомітний. Пригадаємо, що кар'єра «ВВ» почалася в самий розпал перебудови — але ви не знайдете жодних видимих слідів цього збігу в їхніх піснях того часу. Тому ранній «ВВ» можна слухати й нині, на відміну від політичних прокламацій яких-небудь «Кому вниз».

Нарешті добре знаний «п'ятий елемент», без якого система не запрацює, — «ліричний герой» групи. Не можна сказати, що «ВВ» винайшли щось нове — образ веселого дегенерата властивий рок-н-ролу й панку особливо. Важливо те, ЯК це було зроблено — без натуги, кривляння і абсолютно в точку. Не знаю, як сам Скрипка ставиться до свого героя, але, на мою думку, щоб отримати такий образ, цього героя необхідно не те щоб любити, але хоча б розуміти.

Зібрані й переварені, всі ці елементи дали нам абсолютно нову якість — ті самі «Воплі Відоплясова». Доказів їхньої сили можна навести багато, але особисто для мене цікавим і показовим є їхній успіх у Росії. Росіяни не розуміють української, для них «ВВ» і англомовні групи — один чорт. Тому й причини успіху «ВВ» та англомовних команд — одні й ті самі: важливо не що співають, а як співають.

І ще трохи про «ВВ». Звичайно, без елемента талану, везіння в їхній кар'єрі не обійшлося. Мені здається, що «ВВ» поталанило в тому, що вони опинилися у Франції — найбезглуздішій з погляду року країні, так само пихатій і надутій, як Україна. Одна пиха зіткнулася з іншою — «ВВ» зберегли себе. У Франції вони пересиділи найжахливіші роки народження вітчизняного шоу-бізнесу й приїхали до України, коли вже щось з'явилося. Звичайно ж, у «ВВ» поки що практично немає конкурентів. І це — найсумніше. «Сум» полягає в тому, що виразно помітне деяке розслаблення чудової команди. Взяти хоча б їхні альбоми — жодного «повнометражного», щоразу «новий» альбом наполовину складається зі старого матеріалу. До речі, ця стаття теж пишеться до виходу нового альбому, який я ще не слухав. Тому давайте домовимося: якщо «ВВ» знову нас обдурять — прихильникам є привід замислитися. А ні — то ні.