Гра проти відсутності
У Києві презентовано нову програму Юрія Андруховича та гурту «Карбідо».
«Абсент» — третя частина музично-поетичної трилогії, авторами та виконавцями якої є український поет Юрій Андрухович, польсько-швейцарський гурт «Карбідо» і віджей-група «Куб» (віджеїнг — це сценічне поєднання музики з монтованим зображенням, часто — у живому режимі), презентована у Великому залі НМАУ. Нагадаємо, попередніми частинами трилогії стали альбоми «Самогон» (польське видання — 2006 р., українське — 2008 р.) та «Цинамон» (відповідно — 2009 р. і 2010 р.). Як самі альбоми, так й їхні концертні втілення на сценах України та Польщі стали помітним, широко обговорюваним явищем сучасної культури.
Творці «Абсенту» уявляють його як оригінальний, тривалістю від 60 до 80 хвилин, саундтрек до нереалізованого фільму за мотивами роману Юрія Андруховича «Перверзія», причому режисером фільму вказано головного героя «Перверзії» — Станіслава Перфецького. За твердженням авторів, назва «Абсент» є своєрідним парафразом на тему улюбленого напою всіх декадентів, що, переломлюючись через «тексти Перфецького», несе в собі вістку про Полинову країну (Україна після Чорнобиля) та її болісну відсутність (англійське absinth взаємодіє тут із absent, що означає «відсутність») у сучасній Європі. Активним запереченням цієї відсутності є співпраця в проекті Польщі та України, й не лише Юрія Андруховича та «Карбідо», а й українських та польських відеоартистів.
Найголовніше враження — «Абсент» — це повноцінне шоу в двох частинах, в якому переважають саме візуальний та музичний компоненти. Роботу «Кубу» важко переоцінити: до пісень у першій частині, коли музиканти та Андрухович перебувають за екраном, вони не просто підібрали чи створили образи, що найбільше відповідали настрою тої чи тої композиції, а ще й задали необхідний ритм монтажу, завдяки чому музика та екранне зображення сприймалися як єдине ціле.
«Карбідо» — майстерні музиканти з надзвичайно пластичним мисленням. Здається, нема стилю, який не був би їм підвладним, — від реггі до авангардного джазу, від року психологічного до року жорсткого, однак кожного разу це саме їхній звук, їхня унікальна манера — еклектики нема й близько. Під кожний текст Андруховича вони дібрали саме такий акомпанемент, який здається єдино можливим.
Андрухович виконував як старі тексти, так і фрагменти, створені спеціально для шоу. Інколи співав (менш вдало, аніж у тому-таки «Цинамоні»), частіше — декламував, у будь-якому разі відчувалися неабиякий досвід живих виступів і вміння тримати зал. Загалом вийшов досконалий концертний відповідник роману, що авторові цих рядків випало побачити вперше.
На самому початку, ще 2005-го, коли вийшов «Андрухоїд», створений нашим поетом та польським тріо Миколая Тшаски, читання під музику здавалося лише цікавим доповненням до вже відпрацьованої форми поетичного концерту. Сьогодні ж цей експеримент сягнув вершини, ставши зразком синтетичного жанру на перетині літератури, музики та відеоарту. А власне Андрухович не перетворився на рок-зірку, лишився поетом — просто нині поезія перейшла в мистецтво жесту.
