Гучна невдача
Антиутопію «Залізне небо» (Німеччина — Фінляндія — Австралія) хочеться назвати найдивнішою картиною з тих, що вийшли в прокат цього року. «Дивний» не означає кращий, просто саму суть фільму становить така дика суміш амбіцій, політичної заангажованості, чавунного пафосу й такої ж дотепності, що не звернути на нього увагу неможливо.
Якщо говорити про дивні суміші, то друга робота фінського режисера Тімо Вуоренсоли здається породженням одразу двох мало пересічних кінематографічних категорій — А (мейнстрим) і В (треш). Від великобюджетного бойовика в ньому рівно стільки ж, скільки й від дешевого гіньйоля, причому, здається, це поєднання не на користь ні першого, ні другого.
Підпільна база нацистів на зворотному боці Місяця, яку було побудовано з прицілом на завоювання Землі з допомогою флоту літаючих тарілок, — у цьому вже є щось від опусів королів кінотрешу Роджера Кормана і студії «Трома». Намальовано все це нацистське залізо з постійним огляданням на Голлівуд, і так, немов комп’ютерну графіку мало не вчора винайшли. На Місяці взагалі-то — безповітряний простір і зменшене тяжіння, через що люди там пересуваються багатометровими стрибками, пил і камені повільно ширяють у повітрі, рідини вмить перетворюються на шматочки льоду, але режисер не дуже турбується щодо таких дрібниць. Створюється враження, що всі батальні сцени знімали нашвидкуруч, в одному павільйоні, на залишках нереалізованої версії «Зоряних воєн». Звичайно, таку саморобну якість можна було б обіграти, але тут, на жаль, не продумана сміттєво-комічна недоладність, а просто погана робота.
Гітлерівці в космосі — тема для фарсу; узагалі пихата нацистська естетика — зручний об’єкт для висміювання. Окрім цього, Вуоренсола хотів познущатися з політкоректних норм великого кіно, проте дотепність йому постійно відмовляє, і гумор тут по-тевтонськи ваговито-незграбний. Схоже, нацистський заповідник був лише засобом, другорядним мотивом, щоб з усією вогневою міццю авторського сарказму впасти на головну мету — Америку. Ближче до кінця «Залізного неба» відповідь на сакраментальне запитання — про що стрічка? — майорить майже в кожному кадрі: звичайно, про те, що в США завидющі очі й загребущі руки, що янкі нічим, крім воєн, не переймаються і що світ загине саме через них. Несмішні банальності, до яких належить і схожий плаский антиамериканізм — бич «Залізного неба»: і президент США схожа на Сару Пейлін (добре хоч, що не на Буша-молодшого), і астронавта-афроамериканця треба обов’язково вибілити, і фюрера неодмінно грає Удо Кір, якому, схоже, на роду написано грати епізодичні ролі нацистів. Інша біда — сценарні провали: сюжет склеєно абияк, кінці з кінцями не в’яжуться.
У Вуоренсоли справді вийшли епізоди, де він висміює сучасну політику як таку з її піар-маніпуляціями і взаємною недовірою. Але цього замало. Після сеансу залишається стійке відчуття, що, наприклад, обдарованіший американський режисер зняв би схожу історію і жорсткіше, і яскравіше.
І все ж це невдача гучна й ефектна. Цікаво було б прослідкувати: чи запросять Вуоренсолу до Голлівуда?
