...I не судимі будете
Уже біблійна мудрість свідчить: людина створена «за образом і подобою Божою». Однак ця подібність задана, а образ Божий (після гріхопадіння Адама) людина ще має заслужити. Вона абсолютно вільна у тому, щоб розпорядитися своєю людською природою. Навіть на дибі людина може піднятися до образу Божого, а може і не здолати гріха. Ось чому суб'єкти підслідних лжесвідчень винні, хоч ця провина і входить у їхню мученицьку долю.
Проте, чи маємо ми право безапеляційно визначати ступінь їхньої провини? Тут віковічна мудрість не така вже й однозначна. Адже існує страшна жорстокість правоти, яку можна заповнити лише власним стражданням.
Великий страждальник сталінських таборів, харківський поет Б. Чичибабін писав про часи терору:
Є, безперечно, і зараз наївні або підвладні кон'юнктурі люди, які, підіймаючи в архівах протоколи сталінських «обробок» інтелігенції, легко наклеюють ярлики морального осуду на людей, які стали фактично жертвами. Тут потрібні етичні «терези Іова», а не азбучна моралістика. Або, як мінімум, треба знайти етичну стійкість, щоб самому не транслювати дух тоталітаризму з його садистичною викривальністю усякого інакомислення. Адже тоталітаризм тому і називається тоталітаризмом, що робив усіх співучасниками своїх діянь. Тому за зовнішнім одноголоссям тоталітарних кампаній приховуються різні підтексти і складні процеси, що вимагають тонкого дослідницького аналізу і моральної вивіреності. Принаймні я та мої друзі (до числа яких входили і такі відомі філософи, як І. Мамардашвілі, А. Зіновьєв, Н. Чавчавадзе та ін.) прийшли до такого критерію оцінки діячів сталінської епохи : якщо робив у цей час кар'єру — винен, якщо животів — потребуєш співчуття і покаяння. Хоч і на такій позиції позначається максималізм.
Не можна не враховувати у наших думках формулу гуманізму ХХ століття, яку виробив Т. Манн: «Усяке рішення у справах людини — передчасне». Передчасне у тому значенні, що можуть змінитися як сам предмет оцінки, так і люди, які оцінюють, тобто ми самі.
На цьому, мабуть, можна було б і закінчити обговорення наших позицій в оцінці моральної відповідальності осіб, причетних до трагедії Драй- Хмари. Та за нею стоїть трагедія часу, а її аналіз виводить на надіндивідуальні обставини.
Поставимо собі запитання: навіщо провідники сталінського терору витрачали місяці слідчої тяганини, тортур і нічних допитів, щоб добитися особистого визнання провини своїх жертв? Адже суд так званих «трійок» не потребував доказів, а смертні вироки мільйонам людей були заздалегідь винесені ходом репресій. Жахливий задум полягає, однак, у тому, щоб не просто фізично знищити людину, але й етично заплямувати її ім'я, втягуючи таким чином і нащадків у вже моральні репресії проти невинно засуджених. Накреслювалась свого роду історична перспектива перманентного суду. І чи не працюємо ми на цю сатанинську перспективу, продовжуючи засуджувати уже не фіктивні злочини, а реальні людські слабкості жертв тоталітаризму? А якщо так, то виникає єретична думка про можливість обернення морального розгляду поведінки репресованих людей на засудження нас самих, на той «внутрішній Апокаліпсис», про який почали говорити філософи у другій половині ХХ століття. І тоді можна лише покаянно констатувати, що ми ще не досягли того максимуму етичної ясності, з висоти якого стражденний Христос пробачив слабкість своїх учнів, які загубилися у пітьмі Гетсиманської ночі.
