Iдемо на танцурок до Анатолія Козлова

Ім’я заслуженого артиста України, недавнього соліста балету, а нині педагога-репетитора Анатолія Козлова — в їхньому ряду. Унікальність цього танцівника полягає в тому, що за тридцять років роботи на столичній балетній сцені він перетанцював практично всі партії, які тільки були, незалежно від амплуа: від принца до хулігана, від класики до модерна. А ще цей глибоко відданий вибраній справі танцівник відрізнявся тим, що в будь-яку хвилину готовий був замінити колегу на сцені в разі травми, за що неодноразово отримував офіційні подяки від керівництва. Він пішов зі сцени без пишних проводів. Анатолій Анатолійович скромно пішов за лаштунки, де тепер виконує не менш важливу роль — педагога і сьогодні вчить інших того, що добре знає сам. І не лише в стінах рідного театру. Останні роки його ім’я тісно пов’язане з молодим, але популярним танцювальним колективом — Театром «Київ Модерн Балет» під керівництвом Раду Поклітару.

«КОНКУРС — ЯК СХОДИНКА...»

— Моїми педагогами в Київському хореографічному училищі були Ірина Булатова, Веанір Круглов, Валерій Ковтун, а випускав наш курс Володимир Ілліч Денисенко. Вважати себе учнем якогось конкретного педагога я не можу, оскільки у кожного, хто вчив мене професії, я взяв певне зерно, яке допомагало мені в роботі танцівника і як педагога, — розповів А. Козлов. — На життєвому шляху зустрілося багато талановитих педагогів, і тому сьогодні я з повним правом узагальненого багатого досвіду можу вчити молодих, не боячись їм зашкодити. Це й Тетяна Луківна Ахекян, з якою я починав, і Зоя Володимирівна Сєркова, і Микола Миколайович Новиков. Так, із Іраїдою Степанівною Лукашовою ми потрапили в призери Першого республіканського конкурсу в Києві, а в Москві я отримав диплом. Пізніше моєю партнеркою була Алла Лагода... Загалом зустріч із кожним — це мій золотий запас, накопичений за 32 роки роботи в театрі. Виділити можу Валерія Ковтуна, з яким ми все життя були друзями і репертуар якого фактично був моїм репертуаром.

— Чим є конкурси для молодого танцівника?

— Це досить важлива річ для танцівника, який претендує на соліруюче становище, — в прямому сенсі випробування, в якому виявляється характер людини: або він за будь-якого результату виходить на наступну сходинку, або сходить із дистанції. Мені запам’ятався мій перший конкурс — республіканський у Києві. Я тоді служив у армії (мені здавалося, що моя кар’єра танцівника закінчилася)... До армії я потрапив, коли мені було вже 25 років, сім із яких я відпрацював у театрі; за місяць у нас із дружиною (Тетяною Боровик) народився син. Ситуація, прямо скажемо, екстремальна для танцівника... Я потрапив до прикордонного ансамблю пісні й танцю, де в мене був прекрасний начальник (Олег Степанович Сербін), який дав можливість виступати на конкурсах спочатку в Києві, а потім і в Москві, брати участь в урядових концертах. Саме в армії я набув справжніх друзів на все життя, один із них — соліст опери Ігор Мокренко. Знаєте, саме робота в ансамблі дала поштовх до педагогічної сфери — саме там я, володіючи доброю класичною школою, почав давати свої перші уроки. А коли Тетяна вийшла з декретної відпустки, то їй ні з ким було танцювати «Марну пересторогу». В ансамблі пішли назустріч, і мене відпустили до театру; знявши чоботи, надівши балетки, я за три дні вже танцював у спектаклі...

— Схоже, що екстремальні ситуації — візитівка Анатолія Козлова?

— Так склалося, що й у театрі мені часто доводилося в терміновому порядку замінювати травмованого колегу, а одного разу навіть танцювати за двох... В армії я прослужив два роки і повернувся до театру лауреатом конкурсу, активно включився в роботу трупи. Син Ваня вже не лише бігав, а й почав говорити. На той час балет театру очолив Ковтун. Нас із Тетяною він активно задіяв у репертуарі. Я вважаю, що час роботи з Валерієм Петровичем був піком моєї творчості, у значенні зустрічей із чудовими особистостями. Та й взагалі — я щаслива людина: окрім кар’єри, яка вдало склалася в рідному театрі, я мав можливість неодноразово працювати в класі Асафи Михайловича Мессерера в Большому театрі, коли на станку стояли такі зірки, як Лавровський, Владимиров, Плисецька, Максимова, Васильєв. У Ленінграді ми познайомилися й працювали з Гуляєвим і Большаковою. Саме вони передали нам номер «Бахті» в хореографії Бежара, який особисто репетирував із ними. Цей номер незабаром став нашою з Тетяною візитівкою.

«ДВА СОЛІСТИ — ЦЕ ЩЕ НЕ ДУЕТ»

— Із ким, окрім Тетяни Боровик, вам довелося танцювати?

— У нашому театрі — починаючи з Олени Потапової, Валентини Калиновської, Алли Лагоди, Іраїди Лукашової та Елеонори Стебляк, тобто я мав щастя танцювати з усіма провідними балеринами. Знаєте, одна річ — працювати у виставі з ровесницею, коли в обох досвіду замало. І зовсім інша — коли поряд майстри, які за своїм нутром готові й прагнуть передати досвід і навички. А ти, як губка, всмоктуєш усе — характер, настрій, жест. Вони примушують тебе думати, не грати, а жити...

— Що таке, на вашу думку, дует?

— Для мене це — чисто суб’єктивне відчуття: коли танцюєш номер із партнеркою, а в залі німа тиша, і ця пара на сцені — могутній магніт, який володіє всією залою. Ти не роздумуєш, як зробити той чи інший рух, як підтримати. Ти можеш усе! Я не люблю, коли в дуеті кожен танцівник красується сам собою. З погляду чоловіка, саме він повинен зробити все, щоб партнерці було зручно виступати. Два солісти — це ще не дует. Приємно, що мій син (нині знаменитий танцівник Іван Козлов, соліст Маріїнського театру. — Л. Т.) сприймає дует так само. Нещодавно я був у Санкт-Петербурзі, бачив як Іван танцював із відомою балериною Ульяною Лопаткіною. Він вигідно «подавав» танцівницю, а сам начебто перебував у тіні, й це було вищим пілотажем, їхній дует глядачі сприймали як чудову балетну пару. Я вважаю, що партнерові нарцисизм не повинен бути притаманним. Глядач має оцінити пару як єдине ціле.

— Серед величезної безлічі зіграних ролей у вас були улюблені партії?

— Є партії, які тобі близькі за нутром, за характером, за амплуа. Коли я прийшов до театру, мені пророкували лише першу лінію кордебалету, говорили, що класика мені протипоказана... Але я наполегливо репетирував, і зрештою перетанцював практично весь класичний репертуар театру. Наприклад, у «Спартаку» я станцював усі чоловічі партії, окрім жіночих образів, — Егіни та Фригії, й те ж саме в «Кармен-сюїті». Мені допомагало розвиватися як танцівникові те, що не зациклювався на якомусь штампі. Було цікаво показати себе в різнопланових образах. Але, якщо чесно, то серед найулюбленіших партій був Хозе. Так, у «Спартаку» я дуже хотів виконати головну роль, що зрештою й сталося, але Красса все ж таки люблю більше. Дуже любив балети «Жізель» і «Лісову пісню» — це дуже поетичні та красиві вистави.

«ГРАЮЧИЙ ТРЕНЕР»

— Анатолію Анатолійовичу, коли ви почали свою педагогічну діяльність?

— Перші кроки було зроблено ще 1977 року, відразу після закінчення хореографічного училища, коли Галина Миколаївна Кириллова, керівник училища, запропонувала мені викладати дует. Я був тоді ще дуже молодим. Деякі викладачі, довідавшись про те, що стану їхнім колегою, почали дивитися косо... І я відмовився. Проте Галина Миколаївна відправила мене разом із Володимиром Денисенком (він нещодавно відзначив свій 75-річний ювілей. — Л. Т.), до Ленінграда знайомитися з «Коппелією» (її тоді готували до постановки у Вагановському училищі), і ми записували виставу зі слів акторів, бо відео тоді не було, потім передавали учням... Згодом у армії я вчив особовий склад ансамблю пластики. Ну, а якщо говорити про офіційну педагогічну роботу в училищі, то це сталося 1993 року. На той час я був «граючим тренером», чи «танцюючим педагогом». Серед моїх перших випускників — Надія Гончар, яка тепер працює в США, і Оксана Кучерук (вона працює у Франції). Другий випуск — танцівники Леонід Сарафанов та Іван Козлов, нині провідні солісти балету Маріїнського театру, а також балерина Ніна Змієвець. Що стосується Ніни (до речі, моєї невістки, яка подарувала нам онука), то її я вважаю однією з найкращих учениць, це моя гордість як педагога. Нині Ніна Змієвець — прима Санкт-Петербурзького державного балету під керівництвом Бориса Ейфмана. В одній зі статей після її дебюту в «Анні Кареніній» прозвучала фраза, що нарешті Ейфман знайшов балерину, про яку мріяв до сьогоднішнього дня. (До речі, балетомани запам’ятали цю балерину за нещодавніми гастролями в Києві у виставі «Червона Жізель». — Л. Т.)... Серед моїх вихованців і Віктор Яременко — нинішній художній керівник балету Національної опери, який запропонував мені роботу педагога-репетитора в театрі.

— Сьогодні ваш син став знаменитим танцівником. Ким, дивлячись на його успіхи, ви в більшій мірі відчуваєте себе — батьком чи все ж таки педагогом?

— Був у нас такий момент, коли я зрозумів, що якщо не візьмуся за сина, то хлопець просто не знайде себе. Саме тоді я взяв клас у хореографічному училищі, й Іван став методично займатися під моєю пильною увагою. До цього в нас був важкий процес ломки стосунків «батько—син». Переступити цю грань виявилося доволі складно, особливо Іванові. Мені вдалося втовкмачити йому, що при відомих батьках-акторах, із кар’єрою, яка склалася, на нього звертатиметься дуже пильна увага колег і публіки, а також ставитимуться найвищі вимоги. І цю планку або потрібно буде тримати, або займатися взагалі іншою справою. Іван витримав...

— Тобто в артистичних династіях дітям важче, ніж їхнім батькам, домогтися успіху?

— У певному сенсі — так, якщо говорити про планку. Я щасливий, що зміг допомогти йому і як синові, і як учневі. Мені в рівній мірі як педагогові та як батькові випала щаслива доля бачити плоди своїх старань, повне виправдання очікувань.

«ТЕАТР Є ТЕАТР»

— Сьогодні ви маєте ще один статус — асистента хореографа в Театрі «Київ Модерн Балет». Якими шляхами доля звела вас із самобутнім хореографом Раду Поклітару?

— Поклітару запросили на постановку балетів «Весна священна» і «Картинки з виставки» до Національної опери України. У вільний час я з цікавості зайшов подивитися на його репетицію. Раду працював один. Я спитав у художнього керівника, хто буде в нього репетитором? Довідавшись, що наразі нікого немає, запропонував свої послуги, і з тих часів почалася наша співпраця...

— На ваш погляд, що відбувається з класичним балетним театром? Як поєднуються сучасність і класика?

— Тенденція до ігнорування зображуваної на сцені доби, на жаль, існує і пов’язана, на мій погляд, із відсутністю дисципліни. Коли граф Альберт у «Жізелі» виходить у сучасній зачісці чи дівчину Жізель балерина танцює з обручкою на руці — це зовсім не деталі, й такі огріхи значно знижують драматизм вистави. Наприклад, Валерій Ковтун жорстко боровся з подібними явищами розхлябаності танцівників. Театр є театр, і його умовностей необхідно дотримуватися. Якщо в балеті задано певну стилістику, то потрібно її витримувати до найдрібніших деталей...