Ігор Римарук: "Кожна перемога в поезії - піррова"

Він дебютував на початку 80-х, заявивши про себе небуденно й яскраво. "Висока вода", "Упродовж снігопаду", "Нічні голоси" - ці поетичні збірки ставали явищами не лише мистецькими, а й соціальними. Ще на початку 90-х поети вважалися "провідниками" чи "пророками". Проте дуже скоро ситуація радикально змінилася. Поет Римарук, вочевидь, відчув прийдешні зміни ще тоді коли видрукував "Нічні голоси". Він став заступником головного редактора "Сучасності", вважаючи видавничу справу для України першорядною...

- Складається враження, що ваше покоління за винятком Андруховича, воліє мовчати. Це тимчасова пауза чи вияв ентропії?

- Мовчання в літературі - нерідко свідчення напруженої роботи духу, а не бездіяльності. Особливо в часи таких велетенських психологічних катаклізмів, які ми переживаємо. В такі часи - привілля хіба для графоманів. Якщо під мовчанням розуміти нечасті публікації, поодинокі книжки, - то погляньмо: хто активно друкувався й видався впродовж останніх років? Може, Ліна Костенко? Вінграновський? Чи Драч або ж Павличко?.. Ясна річ, причини мовчання в усіх них дуже різняться - окрім загальних для нашої літератури, як-то занепад видавничої справи, різке зміщення акцентів суспільної свідомості на проблеми матеріальні й політичні. Андруховичу, крім поетичного дару, Бог дав ще й блискучий талант прозаїка - що й зробило Юрка "винятком", - але віршів він не пише, здається, від початку 90-х. Отже, "тривалий час мовчить" не лише так зване наше покоління.

- Так зване? Тоді уточнімо термінологію. Чи не є, на твою думку, поділ літераторів на покоління штучним?

- Великою мірою - так. В іранському літературознавстві, наприклад, не існує поняття "історія поезії". Там не з`ясовують стосунків між поколіннями, впливів одного автора на іншого, хто чий попередник або учень... Всі поети існують осібно в якомусь єдиному безмежному просторі й часі, а точніше - безчассі, понадчассі. І якщо ми для зручності вживаємо термін "покоління" в нашій розмові, - то я матиму на увазі певне коло авторів (передусім - поетів), які увійшли в літературу в минулому десятиріччі й, за дуже різних індивідуальностей, манер письма, зрештою, доль, мають близьке світовідчуття, близькі погляди на літературу. Тобто йтиметься про "вісімдесятників". Хоча що далі, то все менше я схильний оперувати категоріями поколінь чи літературних напрямків, - волів би говорити про окремі особистості.

- Але повернімося до проблеми мовчання. Твоя нова книжка "Діва Обида" виходить через сім років після попередньої - "Нічних голосів". Чому ти так довго її писав?

- Я ніколи не писав багато. В останні ж роки - іще менше. Звісно, можна було б послатися на те, що багато часу забирає редакторська праця у видавництві "Дніпро" й у журналі "Сучасність", але це було б лише частиною правди. Мабуть, настав-таки час роззирнутися довкіл, дещо переосмислити, щось відкинути, до чогось повернутися.

Внутрішньої свободи мені, чесно кажучи, не бракувало ніколи, навіть у "застійні" часи, але якимось парадоксальним чином ця внутрішня свобода вступила в суперечність із вже, здавалося б, здобутою свободою зовнішньою, формальною, загальною. Іноді я почувався, немов... ну, скажімо, персонаж чеховської драми у драмі шиллерівській: серед бурхливих (нерідко імітованих) пристрастей, романтичних декорацій, пафосних декламацій. А де, власне, місце поета - в мітинговій стихії чи в космічній? Шукалося внутрішнього порозуміння з самим собою, звільнення від ілюзій та - що гріха таїти - розчарувань, повернення до очищеного, коли хочете - сакрального сенсу Слова.

- Відтак ти вважаєш, що соціум хоч би який він був, - не для літератора? Що місія "провідника" не властива йому?

- Гм... Пам`ятаєш епізод з відомого фільму Еміля Лотяну "Табір іде в небо", коли Лойко Забар рятує свого злодійкувато-блазнюватого одноплемінника від розлюченого ярмаркового натовпу й жандармів? А потім дає йому в писок, навчаючи циганського кодексу честі: "Кради дівок і коней"? Звісно, перш ніж вкладати в свідомість людини ті чи інші заповіді, треба позбавити її страху жандармів та юрби... Але набагато важче прилучили її до "кодексу честі", до спасіння духовного - через літературу , - тобто зреалізувати пророцтво (чи мрію) про те, що краса врятує світ. У Лойка Забара був, мабуть, дієвіший метод...

- Так, краса тут часто виявляється безсилою. А чи згоден ти з тезою про поразку свого "вісімдесятницького" покоління?

- Аби зазнати поразки, треба як мінімум вступити у протиборство. Поразка від кого і в чому? Від "шістдесятників" чи "дев`ятдесятників"? Але ми ніколи не мали їх за супротивників. Ми писали не краще чи гірше - інакше. Жили - також інакше, за власними правилами, які, вочевидь, не підійшли б ні першим, ні другим.

Поразка в літературі? Навряд чи можна так оцінити творчість генерації, до якої зараховують низку першорядних поетів і прозаїків: згадаймо хоча б Василя Герасим`юка, того ж таки Юрія Андруховича, Оксану Забужко, Тараса Федюка, Петра Мідянку, Костя Москальця, В`ячеслава Медвідя, Івана Малковича... Поразка у гонитві за нагородами, званнями, кріслами у владних кабінетах? Вибачайте, це не про них: рік від року на старті тремтять легіони інших змагунів. Поразка в битві за читацькі душі? Але хто ту битву виграв?.. І чи була вона взагалі? До слова: поширений нині вислів "успішний письменник" категорично не сприймаю, він видається мені чужорідним, ба навіть блюзнірським.

Нарешті, поразка в суперництві з Творцем (як не раз називали мистецтво)? Але це споконвічна, неодмінна і, врешті, необхідна "богоборча" поразка. Тільки в такому сенсі можна було б продовжувати цю тему. Дещо з написаного теоретиками "поразки вісімдесятників" мені відоме. На думку спадає фраза: "Воевать поляки не умеют... - но бунтовать!" (Мандельштам сказав це, щоправда, зовсім з іншого приводу).

- А як же зі словами ще одного класика: "И пораженья от победы ты сам не должен отличать?

- Йому йшлося про конкретного митця, про індивідуальну творчу долю, - тут Пастернак абсолютно правий. Кожна перемога в поезії - піррова... І взагалі, цей мілітарно-спортивний "понятійний апарат" - не для розмови про літературу.

- А до яких понять ти вдався б, якби спробував підбити підсумок покоління?

- По-перше, ще зарано це, мабуть, робити: письменники, про яких говоримо, здебільшого заледве перевалили за сорокалітню межу або лише наближаються до неї - й останнє слово ними, певен, іще не мовлене. По-друге, хай цією невдячною справою займаються критики - а то вони не тільки переклали свого хреста на плечі самих поетів і прозаїків, а тихцем намагаються й на Голгофу замість себе їх спровадити... А якщо серйозно, то, на мій погляд, чи не найбільшою заслугою "вісімдесятників" перед українською літературою є те, що вони подали приклад моральності.

- Моральності?!

- Так-так, не дивуйтеся. І це не суперечить тому, що я казав раніше. Адже моральність письменника, за Октавіо Пасом (і на моє глибоке переконання) - "не в темах і не в думках, а в поведінці сам на сам із мовою". Зокрема, поети-"вісімдесятники" повернули віршеві його істинне призначення і смисл, який - не поза віршем, а в ньому самому, диктується не добрими намірами чи політичною кон`юнктурою, а законами розвитку самої мови, які відміняють наперед заготовлені рішення.